Він поглядав на трьох жінок, двох брюнеток і одну білявку. Дженніфер Стірлінг виставила вперед руку, показуючи, очевидно, нову каблучку. Дві інші щось бурмотіли та ледь чутно сміялися. Час від часу Марієтта кидала погляд на Ентоні й усміхалася. Вони там щось замислили? «Обережно, Ентоні, – сказав він самому собі, – їй усього сімнадцять. Занадто юна для тебе».
Було чутно цокотіння цвіркунів та жіночий сміх, з маєтку линули мелодії легкого джазу. Ентоні на мить заплющив очі, а тоді поглянув на годинник – година промайнула непомітно. У нього було тривожне відчуття, що він задрімав. У будь-якому разі, вже був час повертатися додому.
– Гадаю, мені час повертатися в готель, – сказав він чоловікам, ледве піднімаючись із крісла.
– Мій водій вас відвезе, – промовив Лоренс Стірлінг, підводячись на ноги й тримаючи у руці величезну сигару.
– Ні-ні, не варто, – запротестував Ентоні. – Свіже повітря піде мені на користь. Дякую за… за цікавий вечір.
– Зателефонуйте мені вранці в офіс, якщо вам знадобиться будь-яка додаткова інформація. Я буду там до обіду, а тоді лечу в Африку. Хіба що ви хочете подивитися на мої шахти. Африка завжди з радістю нас зустріне…
– Іншим разом, – відповів Ентоні.
Стірлінг коротко і впевнено потис руку Ентоні. Монкріфф узяв з нього приклад, а тоді мовчки відсалютував.
Ентоні розвернувся й попрямував до воріт. Доріжку прикрашали невеличкі ліхтарики у клумбах. У далекому нічному морі мерехтіли вогні кораблів. Легкий вітерець доносив до нього з тераси ледь чутні голоси.
– Цікавий хлопець, – сказав Монкріфф, але тон його голосу свідчив про зовсім протилежне.
– Самовдоволений зануда, – пробурмотів собі під носа Ентоні.
– Пане О’Харо, ви не проти, якщо я пройдуся з вами?
Ентоні повернувся, похитуючись. Перед ним стояла Марієтта, в накинутому на плечі кардигані, стискаючи у руках сумочку.
– Я знаю дорогу до міста. Тут є гірська стежка, можемо пройти там. Мені здається, що самі ви точно заблукаєте, – сказала дівчина, беручи Ентоні, який ледве стояв на ногах, під руку. – Нам пощастило, що сьогодні чисте небо. Бачитимемо принаймні куди йти.
Якусь мить вони йшли мовчки. Ентоні прислуховувався до шарудіння піску під ногами, аж раптом він зачепився за невисокий кущ лаванди і тихо зітхнув. Незважаючи на погожий вечір та приємну супутницю, він відчував тугу і не розумів за чим.
– Щось ви притихли, пане О’Харо. Ви там ще не заснули? – запитала Марієтта.
З маєтку до них линув сміх.
– Скажіть, вам