Ентоні не звернув на цю фразу жодної уваги.
– Так от, – продовжував Дон, – шеф-редактор не хоче, аби ти займався чимось занадто… небезпечним. Тому бери себе в руки, їдь у Францію і радій, що тобі дають можливість працювати й обідати у найкращому ресторані Монте-Карло. Хтозна, може, підчепиш собі там якусь молоденьку акторку.
У кімнаті запала тиша. Здавалося, уся ця промова зовсім не зачепила Ентоні.
– То тобі справді не хочеться цим займатися? – промовив Дон, гасячи цигарку.
– Ні, і ти це чудово знаєш. Варто лише почати займатися подібним, як можна непомітно скотитися до приміток на кшталт «народився-одружився-помер».
– Господи Боже, О’Харо! Впертий же ти негідник! – зітхнув Дон і дістав зі столу аркуш, на якому було щось надруковано. – Гаразд, тоді займись ось цим. Вів’єн Лі збирається перетнути Атлантику, щоб оселитися недалеко від театру, де грає Олів’є. Скоріш за все, він не захоче з нею розмовляти, а у світській хроніці пишуть, що вона не розуміє, в чому причина такої його поведінки. Чому б тобі не дізнатися, чи збираються вони розлучатися? Зробиш заразом хороший опис її одягу.
У кімнаті знову запанувала тиша. За стіною Фіппс порвав чергові три сторінки, стукнув себе по лобі та вилаявся.
Ентоні загасив цигарку і понуро поглянув на боса.
– Піду пакувати валізи, – сказав він.
Збираючись на вечерю, Ентоні розмірковував над тим, що у по-справжньому багатих людей є такого, що змушує його їх критикувати. Можливо, це непохитна самовпевненість, адже мало хто з ними сперечається; або ж в усьому винна їхня набундюченість, через яку будь-яка банальна нісенітниця сприймається до біса серйозно.
Спершу Лоренс Стірлінг видався Ентоні не таким відразливим, як він очікував: хороші манери, розумні й обдумані відповіді, доволі сучасні погляди на використання робочої сили. Проте під кінець дня Ентоні зрозумів, що для цього чоловіка контроль над ситуацією був понад усе. Він віддавав накази іншим і не цікавився їхньою думкою. Його мало турбувало, що відбувалося за межами його кола. Він був багатим і доволі успішним занудою, якому не потрібно прагнути бути кимось іншим.
Ентоні чистив піджак, розмірковуючи над тим, навіщо взагалі погодився йти на цю вечерю. Стірлінг запросив його на вечерю після інтерв’ю, а Ентоні був змушений зізнатися, що нікого не знає в Антибі, планів на вечір у нього немає, і він не розраховував ні на що більше, аніж на перекус у готельному номері. Ентоні підозрював, що Стірлінг запросив його лише для того, аби він написав про нього улесливу статтю. Незважаючи на те, що Ентоні доволі неохоче прийняв пропозицію Стірлінга, той миттю наказав своєму водієві забрати репортера з готелю «Кап» о сьомій тридцять.
– Ви