«Намагайся не думати».
Дженніфер якраз клала останню пару взуття в коробку, аж раптом помітила якусь книгу. Це був дешевий історичний роман, що лежав між папером для пакування та коробками. Дженніфер поглянула на обкладинку, але ніяк не могла пригадати сюжету цієї книги, хоча з іншими книжками, які були в неї вдома, таких проблем не було.
«Мабуть, я купила її, але передумала читати, – припустила вона, продивившись кілька перших сторінок, – виглядає доволі похмуро». Вона вирішила погортати книгу ввечері, а тоді, якщо їй не сподобається, віддати її пані Кордозі. Дженніфер поклала книгу на столик біля ліжка та обтрусила спідницю від пилу. Зараз треба зайнятися більш важливими справами, наприклад прибрати весь цей гармидер і вирішити нарешті, що одягти на вечерю.
З ранковою поштою прийшло два листи. «Ніби під копірку написані», – подумала Мойра, читаючи їх, – однакові симптоми та скарги від працівників тієї ж фабрики, де вони почали працювати майже двадцять років тому. Можливо, її директор мав рацію, і це все витівки профспілок. Їм, звісно, і раніше час від часу надсилали такі листи, але зараз вони буквально йшли один за одним.
Мойра відірвалася від листа і побачила, що директор повертається з обідньої перерви. Що ж йому сказати? Він потис руку пану Велфорду, на їхніх обличчях були задоволені усмішки, ознака того, що зустріч пройшла вдало. Не довго думаючи, Мойра прибрала листи у верхню шухляду столу. Вона принесе їх разом з рештою, навіщо даремно турбувати директора. Тим паче секретарка чудово знала, якою буде його реакція. Якусь мить вона уважно спостерігала за тим, як її директор проводжає пана Велфорда з конференц-зали до ліфта. Вона пригадала ранкову розмову. Окрім них, в офісі нікого не було. Інші секретарки рідко приходять на роботу раніше дев’ятої, а от Мойра завжди приїжджає на годину раніше, аби заправити кавоварку, розкласти папери, перевірити пошту, яка прийшла ввечері, та переконатися в тому, що до появи директора все працює як слід. Зрештою, це була її робота, до того ж їй подобалося снідати в офісі: тут вона почувалася не такою самотньою, як удома, особливо після смерті матері.
Стірлінг запросив Мойру до кабінету, трохи підводячись та піднімаючи руку. Він знав, що вона це помітить: вона завжди одним оком стежила за ним, раптом йому щось знадобиться. Мойра розправила спідницю і швидко увійшла в кабінет, очікуючи,