Почулося тихе клацання вимикача, і світло у спальні згасло. Але насправді її турбувала не рука: вона не хотіла дивитися на нього. Не хотіла, аби він бачив її оголеною і вразливою. За якусь мить вони опинились у ліжку, він жадібно цілував її шию, руки, груди. Він накрив її собою, притиснувши до ліжка, а вона обійняла його за шию, розгублено розмірковуючи над тим, що робити, якщо вона нічогісінько не відчуває. «Що ж зі мною сталося, – подумала вона, – як же я робила це раніше?»
– Усе гаразд? – прошепотів він їй на вушко. – Тобі не боляче?
– Ні, – промовила вона, – все добре.
Він цілував її груди і стогнав від задоволення.
– Зніми їх, – прошепотів Лоренс, намагаючись стягнути її трусики.
Він злегка підвівся, аби вона могла стягнути їх та відкинути вбік. Ось тепер Дженніфер була абсолютно оголеною. Вона хотіла його зупинити, але він уже розсунув її ноги і незграбно спробував увійти в неї. Вона хотіла сказати: «Я ще не готова», але відступати вже було нікуди, бажання та пристрасть накрили його з головою.
Вона скривилася, підняла коліна догори, намагаючись не напружуватися. А тоді він увійшов у неї; у темряві вона закусила губу, намагаючись не зважати на біль, а також на те, що вона нічогісінько не відчуває, окрім відчайдушного бажання, щоб усе це чимшвидше закінчилось і він вийшов з неї. Він рухався швидко і різко, навалюючись на неї усією вагою та притискаючись гарячим і спітнілим лобом до її плеча.
А тоді він тихо простогнав, показуючи свою вразливість, яку ніколи б не показав в інших ситуаціях, і все закінчилось, залишилась лише липка волога між її ногами.
Дженніфер прикусила щоку настільки сильно, що відчула присмак крові у роті.
Все ще важко дихаючи, він скотився з неї на ліжко.
– Дякую, – пролунав його голос у темряві.
Добре, що він не бачив, як вона лежить і дивиться у стелю.
– Немає за що, – тихо відповіла вона, натягуючи ковдру до очей. Тепер вона напевне знала, що спогади зберігаються не лише в пам’яті.
3
Не бачить щастя нам ні дня, і в цьому винен тільки я.
Останнім часом Дон Франклін дещо погладшав, живіт почав нависати над ременем. Сорочка щільно обтягувала його огрядне тіло, а внизу, над самими штанами, ґудзики розійшлися так, що було видно невеликий трикутничок блідої шкіри. Він відкинувся на спинку крісла і зняв окуляри.
– Нам потрібен біографічний нарис про якогось індустріаліста, О’Харо. На цьому наполягає головний редактор. Він хоче бачити розворот на чотири сторінки про цей диво-мінерал, для реклами.
– Якого дідька! Я ж нічого не знаю ані про шахти, ані про заводи. Господи, я ж іноземний кореспондент.
– Був іноземним кореспондентом, – виправив його Дон. – Ми не зможемо відправити тебе туди знову, Ентоні, і тобі це добре відомо. До того ж мені потрібна людина, яка добре виконує свою роботу. І взагалі, ти не можеш тут сидіти просто так.
Ентоні завалився у крісло,