– Ти хочеш залишитися? – запитала мама.
– Я люблю бурю, – сказала я.
– Я утримався! – сказав тато. – Я готовий ризикувати всім, крім дітей.
– Бурі не буде, – сказала мама майже з жалем. – Ви подивіться, який захід!
Сонце тихо сідало в рожеве море, і ми все це оцінили.
– Узагалі так, – сказав дядько Юра, – дітей ми відправляємо.
– З нянею на додачу, – сказала мама.
– А ти вирішуй, як хочеш, – сказав дядько Юра татові.
– Нехай їде, – сказала мама. – У них є що обговорити з Матіасом. Матіасе, ви любите розумні розмови?
– Дуже! – вигукнув Матіас.
– Мій чоловік – фахівець по розумним ля-ля.
– Та що ви мене виштовхуєте на берег! – раптом обурився тато. – Врешті-решт, я теж люблю бурю.
– Ну і люби собі на здоров’я! – знизала плечима мама.
Няня зібрала мої речі, і тато з мамою вийшли нас проводжати. Клоп узяв мене за руку. Йому не терпілося залишитися зі мною удвох. Маринка стояла з невеликим зеленим рюкзаком за спиною. На рюкзаку було зображено велику божу корівку. Мама ласкаво обняла мене:
– З ким ти будеш сьогодні вночі спати? З Рожевою Мишею? – Діана прийшла до тями після операції, тримаючи на руках Рожеву Мишу.
– Звісно, – сказала я.
– Правильне рішення, – схвалив тато.
– Бувай, – сказала я йому. – Стережися, не потони під час бурі!
Я можу дозволити собі так сказати татові. Але не мамі. Cама не знаю чому.
– Не потону! – підморгнув тато.
Клоп потиснув по-дорослому руку спочатку моєму татові, потім – мамі, стильно нахиливши при цьому голову, як це роблять маленькі німці. Дядьку Юрі він придурливо помахав рукою, розчепіривши пальці, як пальмову гілку, а з Юлею взагалі не попрощався.
Матіас завів мотор, ми попливли до острова. Я встала в човні і весело стала махати батькам:
– Бувайте!
– Прощайте! Прощайте! – заголосив поруч зі мною Матіас ламаною російською мовою.
– До завтра! – кричала, склавши долоні в трубочку, Маринка.
– Я вас більше ніколи не побачу… – голосив Матіас. – До побачення назавжди!
«До чого ж погано цей німець володіє російською мовою!» – дивувалася я.
Острів був кам’янистий, з невисокою рослинністю. Наче його об’їли козли. На пристані нас зустрів місцевий матрос, допоміг вилізти.
– Чому у вас острів називається нежилим, якщо у вас тут є навіть матрос? – запитала я.
– Він не рахується, – посміхнувся Матіас.
– А ви? Ви ж теж тут живете!
– За великим рахунком я теж не рахуюсь, – відповів Матіас і дуже дивно на мене подивився.
Не тільки Матіас з матросом жили на безлюдному острові. Там були ще кухар, кухарка, якісь мовчазні слуги. Вони всі були з країни під назвою Перу. З тварин на острові жили пара шакалів, кілька зайців і облізлий кабан. І ще там був вертолітник! Коли ми зайшли в будинок, в якому не було вхідних дверей і який, здавалося, весь складався з протягів, Матіас сказав:
– Ну що? П’ємо