Рожева Миша. Віктор Єрофєєв. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Віктор Єрофєєв
Издательство: OMIKO
Серия: Великий російський роман
Жанр произведения: Современная русская литература
Год издания: 2017
isbn:
Скачать книгу
перша підняла руку вгору. За нею дядькоЮра і Юля. Тоді я теж підняла руку.

      – Ти хочеш залишитися? – запитала мама.

      – Я люблю бурю, – сказала я.

      – Я утримався! – сказав тато. – Я готовий ризикувати всім, крім дітей.

      – Бурі не буде, – сказала мама майже з жалем. – Ви подивіться, який захід!

      Сонце тихо сідало в рожеве море, і ми все це оцінили.

      – Узагалі так, – сказав дядько Юра, – дітей ми відправляємо.

      – З нянею на додачу, – сказала мама.

      – А ти вирішуй, як хочеш, – сказав дядько Юра татові.

      – Нехай їде, – сказала мама. – У них є що обговорити з Матіасом. Матіасе, ви любите розумні розмови?

      – Дуже! – вигукнув Матіас.

      – Мій чоловік – фахівець по розумним ля-ля.

      – Та що ви мене виштовхуєте на берег! – раптом обурився тато. – Врешті-решт, я теж люблю бурю.

      – Ну і люби собі на здоров’я! – знизала плечима мама.

      Няня зібрала мої речі, і тато з мамою вийшли нас проводжати. Клоп узяв мене за руку. Йому не терпілося залишитися зі мною удвох. Маринка стояла з невеликим зеленим рюкзаком за спиною. На рюкзаку було зображено велику божу корівку. Мама ласкаво обняла мене:

      – З ким ти будеш сьогодні вночі спати? З Рожевою Мишею? – Діана прийшла до тями після операції, тримаючи на руках Рожеву Мишу.

      – Звісно, – сказала я.

      – Правильне рішення, – схвалив тато.

      – Бувай, – сказала я йому. – Стережися, не потони під час бурі!

      Я можу дозволити собі так сказати татові. Але не мамі. Cама не знаю чому.

      – Не потону! – підморгнув тато.

      Клоп потиснув по-дорослому руку спочатку моєму татові, потім – мамі, стильно нахиливши при цьому голову, як це роблять маленькі німці. Дядьку Юрі він придурливо помахав рукою, розчепіривши пальці, як пальмову гілку, а з Юлею взагалі не попрощався.

      Матіас завів мотор, ми попливли до острова. Я встала в човні і весело стала махати батькам:

      – Бувайте!

      – Прощайте! Прощайте! – заголосив поруч зі мною Матіас ламаною російською мовою.

      – До завтра! – кричала, склавши долоні в трубочку, Маринка.

      – Я вас більше ніколи не побачу… – голосив Матіас. – До побачення назавжди!

      «До чого ж погано цей німець володіє російською мовою!» – дивувалася я.

* * *

      Острів був кам’янистий, з невисокою рослинністю. Наче його об’їли козли. На пристані нас зустрів місцевий матрос, допоміг вилізти.

      – Чому у вас острів називається нежилим, якщо у вас тут є навіть матрос? – запитала я.

      – Він не рахується, – посміхнувся Матіас.

      – А ви? Ви ж теж тут живете!

      – За великим рахунком я теж не рахуюсь, – відповів Матіас і дуже дивно на мене подивився.

      Не тільки Матіас з матросом жили на безлюдному острові. Там були ще кухар, кухарка, якісь мовчазні слуги. Вони всі були з країни під назвою Перу. З тварин на острові жили пара шакалів, кілька зайців і облізлий кабан. І ще там був вертолітник! Коли ми зайшли в будинок, в якому не було вхідних дверей і який, здавалося, весь складався з протягів, Матіас сказав:

      – Ну що? П’ємо