– Звідки ти знаєш? Може, він раніше був іншим. Хочеш, я у нього вивідаю?
– Як?
– Ну, це моя вже справа.
– Не треба. Обережно, медузи!
– Ці не кусаються.
– Ще й як кусаються! Загалом, я боюся знайти свою маму.
– А я боюся, коли мої батьки сваряться. І ще як сваряться! Але вони не розлучаться: не захочуть мені зіпсувати життя!
– Звідки ти знаєш?
– Я бачу, що мама не дуже любить мого тата. Але вони все одно сплять разом, на одному ліжку.
– Це ще ні про що не говорить.
– Вони голі сплять! Я сама бачила!
– Ти бачила свого тата голим?
– Так. Ну і що? Я – нудистка з трьох років… – З борту яхти солдатиком стрибнула Юля, піднявши стовп бризок. – У тебе скоро буде мачуха.
– Мачуха! Я тому і хотів перетворити її в фарш. Якби мені це вдалося, мене б не посадили. Я б сказав, що я – випадково. Відбрехався би. А тато забув би її на наступний день! Навіть на похорон фаршу не пішов би.
– Значить, ти не розкаявся і плакав не по-справжньому?
– Спочатку я розплакався з жалю до себе. У всіх на яхті красиве життя, а я сиджу під замком. А потім мені стало шкода її теж…
– Чому?
– Тому що ця Юля – така дурна!..
Маринка підпливла до нас з усмішкою.
– Що ти хочеш робити на тому світі? – запитала вона у мене.
– На якому світі? – не зрозуміла я.
– Що ти хочеш робити після смерті? – уточнила вона.
– Філософиня! – пирхнув Клоп. – Знайшла що запитати!
– Мовчи! – гримнула на нього Маринка.
Клоп набрав повітря в легені й пірнув глибоко. Він вочевидь випендрювався переді мною.
– Дивне запитання, – сказала я. – Життя у нас тільки починається.
– Уранці прокинешся, а ввечері – вмирати. Як метелик, – промовила Марина.
Я задумливо глянула на неї й теж глибоко пірнула.
Розділ 8
ЗАСЕЛЕНИЙ НЕЗАСЕЛЕНИЙ
На заході сонця ми підійшли до незаселеного острова і неподалік від нього кинули якір. До нас назустріч виплив гарний катер. Я побачила здалеку високу людину в білій сорочці. Коли наші матроси прив’язали катер до корми, він піднявся на яхту, відмовившись від простягнутих рук. У нього було цікаве волосся: чорно-руде, упереміж. Мені сказали потім, що вони натуральні.
Він сів з нами вечеряти. Дядько Юра дуже старався, щоб чорно-рудому на яхті сподобалося. На столі стояли три вази з чорною ікрою. Ікра була чорною, але в кожній вазі трохи різного кольору: чорно-сіра, сіра, золотиста… Я знаю: золотиста – дуже дорога. Дорослі навколо неї завжди чаклують. Мій тато обожнює ікру до непристойності. Він заради ікри готовий на злочин. Може бути, тому я принципово ікру не їм.
Людина в білій сорочці дивилася на вази з ікрою в священному жахові.
– Пригощайся! Пригощайся! – говорив йому дядько Юра, накладаючи на тарілку гору золотистої ікри. – Іранська, найсмачніша!
Матіас (так звали німецького власника острова) занервував:
– Я з’їм що-небудь інше. Все з’їм! Тільки не це!
– Чому?
– Я