– Це що у вас тут була за стрілянина? – піднялася на палубу Рожева Миша і зупинилася в дверях.
– Миша, що розмовляє! – втупившись у неї продовжував реготати дядько Юра. – Не може бути! Я після цієї стрілянини, мабуть, збожеволів!
Мій тато знову взявся за чорну ікру.
– Все ж таки наша краща за іранську, – сказав він мамі, уминаючи ложками відразу з трьох ваз.
– Ікряний патріот! – усміхнулася мама.
– Даремно смієтеся! – строго сказала Рожева Миша дядькові Юркові.
– Відчепись! За тобою плаче мишоловка! – замахав на неї руками дядько Юра.
– Вона – іграшка з майбутнього, – пояснила я.
– Я – мишачий кіборг! – наполягала на своєму Рожева Миша. – Чого вони стріляли? – пошепки запитала вона у мене.
– Нічого страшного, – сказала я.
– Цю Мишу треба заборонити, – заявила депутатка Юля. – Це антирелігійна Миша! Відрижка язичництва! Вона ображає мої православні почуття!
Дядько Юра схопив Рожеву Мишу за лапу, смикнув і – відірвав її. Я закричала. Миша – теж.
– На! – віддав мені лапу дядько Юра.
Я тримала її лапу в своїй руці. Тато рвонувся рятувати Мишу, але як?
– Чого кричите? Чого ревете? – стиснув губи дядько Юра. – Несіть клей!
Команда в сірому помчала за клеєм. Клей був доставлений.
– Давай! Приклеюй! – наказав мені дядько Юра.
Тремтячими руками я стала приклеювати. Але не приклеювалося, як треба, тому що клей роз’їдав гуму, яка стирчала з рваної лапи Рожевої Миші. Миша зціпила зуби, щоб не кричати від болю.
Все це робилося без анестезії.
– Чому цей бридкий клей роз’їдає гуму?! – звернулася я до дорослих у повному відчаї.
– Не знаю, – мляво потиснув плечима тато.
– Хто ж його знає! – пародіюючи тата, знизав плечима дядько Юра.
– Так викинь ти її й купи собі нову! – нетерпляче вигукнула депутатка Юля.
– Навіщо ви, дорослі, існуєте, якщо навіть не знаєте, чому клей роз’їдає гуму! – заволала я.
– Здається, рука все-таки приклеїлася, – придивившись до пацієнтки, сказав Клоп.
У цей момент задзвонив мамин телефон. Я впізнаю його по звуку. У неї такий космічний дзвінок – він усіх гіпнотизує. Мама вийняла з сумочки телефон, тихо прочитала на моніторі:
– НЕВІДОМИЙ… Я не люблю, коли номер не визначений, – сказала вона, звертаючись до тата.
– Візьми-візьми, – порадив тато. – Напевно, це з Росії.
– Алло!
Чим далі вона слухала, чим більше у неї на обличчі висловлювалося занепокоєння, що переходить у паніку.
– Вибачте, це хто? – запитала вона.
Було чутно, що там хтось говорить впевненим, спокійним голосом. Вона схвильовано обвела поглядом тата, дядька Юру, мене і слабким голосом вимовила:
– Добре.
Телефон