– Ви їх бачили? – обмерла я.
– Ну так. Наш вертолітник теж може бути привидом.
Вертолітник почав нервово сміятися.
– Хіба привид може управляти вертолітом? – засумнівався Клоп. – Це має бути дуже розвинутий привид!
– З привидами страшно літати, – сказала я. – Вони ж не ризикують життям.
– Так, але вони ризикують смертю, – сказав Матіас.
Ми перезирнулися з Клопом, але промовчали.
– Я загинув на в’єтнамській війні, – зізнався вертолітник.
– Де? Де? – не зрозуміла я.
– У В’єтнамі!
– Це десь у Донбасі? – запитала я.
Відповіді я не почула. Наш вертоліт вилетів у море, і ми побачили яхту дядька Юри зверху. Вона спокійно погойдувалася на хвилях. З неї, як з труби, в небо здіймався стовп веселої музики. Ми висунулися і придивилися.
На верхній палубі моя мама танцювала з дядьком Юрою, а тато – з депутатом Юлею. Всі четверо були в одних трусах. У депутатки були розпущені мідні волосся, а на великих грудях бовтався величезний золотий хрест. Ми ще розгледіли чотирьох дівчат із пляшками шампанського в руках. Вони теж були в трусах. Вони всі наближалися до нудизму. Я впевнена, що люди майбутнього будуть складатися з одних нудистів.
Нарешті, вони почули і побачили вертоліт, втупилися в небо і здогадалися, що ми – це ми. Вони стали махати нам, але, на мій погляд, ми їм завадили. У всякому разі, Юля скоріше не махала, а відмахувалася від вертольота, як від гнойового жука. Ми політали-політали над ними, а потім ще довго літали просто так вечірнім небом.
Після польоту Матіас показав нам наші кімнати. Було дві дитячих. Як розміститися? Нам удвох з Маринкою? Брату з сестрою? Або як?
– Давай спати в одній кімнаті, – запропонував мені Клоп.
Діана обурено знизала плечима:
– Цього ще не вистачало!
– А що тут такого надприродного? – здивувалася я. – Клоп спатиме з одного боку дивана, я – з іншого…
– Я подзвоню мамі, – сказала Діана.
– Вона танцює, – попередила я.
– Гаразд, – великодушно дозволила Діана. – Спіть валетом! Ми з Клопом відкрили шафу. Там було багато чужого дитячого одягу. Ми зраділи і вирішили влаштувати маскарад. Я вбралася в костюм хлопчика-моряка й одягла білу безкозирку. Клоп довго думав, що б йому надіти і, зрештою, вбрався дівчинкою. На ньому було синеньке плаття з зірками і білі колготки. В ящику ми знайшли золоту дівочу перуку. Клоп з моєю допомогою надів його на голову. Взявшись за руки, ми підійшли до довгого, до підлоги, дзеркала. Ефект перевершив усі мої очікування. На нас дивилися хлопчик-матрос і чарівна дівчинка з милими щічками.
– Ну, як ми? – обернулася я до Рожевої Миші.
Вона придивилася до нас.
– Марусю, ти – чудовий матрос! А ти… – вона замислилась. – Дівчата в одязі хлопчиків виглядають більш природно, ніж хлопчики в одязі дівчаток.
– В якому сенсі? – не зрозуміла дівчинка на ім’я Клоп. Насправді його переодягання було набагато радикальнішим, ніж моє.
– У тобі є щось… не знаю що, – сказала