Я розплющив очі. Було темно й тихо. Щось тягнуло мене, змушуючи встати.
Я одразу помітив відчутну різницю в самопочутті. Раніше я відчував власну вагу. Тепер почувався легким, мов пір’їнка. Мені майже здалося, що я літаю кімнатою та крізь двері.
Голос Перрі звучав у вітальні. Мене було цікаво, що він каже, і я поплив по коридору. То Енн все ж погодилась на сеанс? Я сподівався на те. Все, чого я прагнув, – знати, що вона втішена.
Я рушив крізь зал до буфету.
Раптом я застиг на місці, з жахом дивлячись у вітальню.
На самого себе.
Мій розум не знав, як реагувати. Я був ошелешений цим видовищем. Я знав, що я там, де зараз стою.
І водночас я так само був посеред вітальні. У тому самому одязі. Моє обличчя, моє тіло. Без сумніву, це був я.
Але як таке можливо?
Я не був у тому тілі, це я зрозумів. Лише спостерігав його. Не зводячи очей, я підступив ближче. Ця копія мене була схожа на труп. На обличчі не було жодного виразу. Такий вигляд мав би я, якби був експонатом у музеї воскових фігур. Не враховуючи того, що моя копія повільно ворушилася, наче механічна лялька, в якої закінчується заряд.
Я відірвав від неї погляд та озирнувся. У вітальні були Енн, Ричард, Йєн і Марі, і ще Перрі, який промовляв до цього створіння.
«Цікаво, чи всі вони його бачать?» – подумав я, відчуваючи нудоту. Видовище було страхітливе.
– Де ви? – запитав Перрі.
Я глянув на трупоподібну істоту. Її губи слабко ворухнулися. Коли вона заговорила, я почув не свій голос, а якесь неживе порожнє буркотіння, з яким вона промовила:
– За межею.
Перрі повідомив це моїй родині. Потім знову звернувся до істоти:
– Ви можете описати місце, в якому перебуваєте?
Істота не відповідала. Вона лише переступала з ноги на ногу і мляво кліпала очима. Нарешті вона заговорила.
– Холодно, – сказала вона.
– Він каже, що там холодно, – переповів їм Перрі.
– Ви обіцяли, що ми зможемо його побачити, – сухо зауважила Марі.
Я дивився на Енн. Вона сиділа на дивані між Йєном і Марі й виглядала зовсім розбитою. Її обличчя було біле, наче маска. Вона не піднімала очей від своїх рук.
– Будь ласка, зробіться видимим для всіх, – сказав Перрі істоті. Навіть зараз він говорив владним тоном.
Фігура похитала головою.
– Ні, – відповіла вона.
Не знаю звідки, але я усвідомлював: фігура промовляла не сама від себе. Вона лише твердила, як папуга, те, що подумки закладав у неї Перрі. Це в жодному разі не був я. Лише маріонетка, якою він керував силою власної волі.
Розсерджений, я підійшов до Перрі і став перед ним, затуляючи від нього істоту.
– Припини це, – наказав я.
– Чому ви не можете відкритися? – вів далі Перрі.
Я ошелешено дивився на нього. Він більше не міг бачити мене. Він дивився крізь мене на мій восковий портрет. Так само як раніше дивилася крізь мене Енн.
Я