Хоч вони іноді й билися, їхні сварки ніколи не налаштовували їх одне проти одного. Все завжди завершувалось тим, що вони обіймалися, цілувалися, посміхалися, сміялися. Іноді вони були просто як діти, Венді. Бували моменти, коли матір’ю почувалась я.
І знаєш що? Я нікому раніше про це не казала. Я знаю, що тато любив нас і мама любить. Але завжди між ними було щось, якийсь особливий зв’язок, що не стосувався нас. Щось безцінне. Щось, що не можна виразити словами.
Не думай, що ми через це страждали. Ми ніколи не були «покинутими» чи ще щось. Нас ніколи нічим не обділяли, нас завжди любили й підтримували в усьому, чого ми прагнули й намагалися досягти.
І знов-таки, в їхніх стосунках була дивна складова, що перетворювала двох на єдине ціле усі ці роки, коли родина була цілим з трьох-шістьох. Може, це виглядає безглуздо, але це правда. Я не можу цього пояснити. Лише сподіваюся, що в моєму шлюбі буде так само. Бажаю, щоб і в твоєму це було, хай чим воно є.
Доказом моїх слів є те, що я почала листа з розповіді про тата, а на завершення пишу про маму й тата. Бо для мене неможливо говорити про нього, не кажучи водночас про неї. Вони завжди разом. Ось у чому проблема: я не можу уявити її без нього. Це як щось ціле розділити навпіл, і жодній з половинок від цього недобре. Наче…
Я стрепенувся, бо збагнув дещо.
Приблизно останню чверть сторінки я добирав слова, перш ніж вона їх записувала.
Ідея виникла раптово.
«Марі, – думав я. – Запиши те, що я кажу. Запиши ці слова. Енн, це Крис. Я досі існую».
Я не зводив з неї очей і повторював слова. «Енн, це Крис. Я досі існую». Знову і знову, подумки посилаючи їх Марі, поки вона писала. Запиши їх, казав я. І знову повторював слова, які хотів, щоб вона написала. Запиши їх. Знову повторював слова. Запиши їх. Іще один повтор. Запиши. Повтор. Запиши. Повтор. Дюжину разів, знову і знову. Запиши: «Енн, це Крис. Я досі існую».
Ця справа так поглинула мене, що я підстрибнув, коли раптом Марі ахнула й відсмикнула руку зі столу. В повній тиші дивилась вона на папір. Я глянув на запис.
Вона написала: «Енцкрис – ядосную».
– Покажи це мамі, – схвильовано сказав я. І зосередився на наказі. Покажи це мамі, Марі. Просто зараз. Швидко, багаторазово.
Марі встала й рушила до коридору з папірцем у руці.
– Добре, добре!
«Добре», – подумав я.
Вона вийшла в коридор і повернула до дверей нашої спальні. А тоді зупинилася. Нетерпляче йдучи за нею, я зупинився теж. Чого вона чекає?
Вона глянула на Енн і Ричарда. Енн досі тримала його руку на своїй щоці. Її очі були заплющені. Схоже, вона спала.
– Неси це туди, – наказав я Марі. І сам скривився від звуку власного голосу. Неси це туди, подумки повторив я. Покажи це мамі, Ричарду.
Марі