– Почуй мене, – благав я його. – Ти маєш мене почути.
– Він говорить знову, – сказав Перрі. – Здається, він каже «печаль мені» чи щось таке.
Я зі стогоном обернувся до Енн. Вона намагалась не плакати, але не могла стримати сліз. Її зуби були стиснуті, дихання важке й нерівне.
– Будь ласка, не робіть цього, – прошепотіла вона.
– Мамо, він намагається допомогти, – сказав Ричард.
– Не робіть цього. – Вона похапцем підвелася і пішла геть.
– Енн, не йди, – благав я.
Ричард кинувся був за нею, але Перрі зупинив його.
– Нехай звикне до самої ідеї, – сказав він.
Ричард неспокійно озирнувся.
– Він тут? – спитав він. – Мій батько?
Я не знав, що робити. Я хотів бути з Енн. Але як я міг покинути єдину людину, яка здатна була бачити мене?
Перрі поклав руки на плечі Ричарда і розвернув його обличчям до мене.
– Він перед вами, – сказав Перрі. – Десь за метр від вас.
– О Боже. – Голос Ричарда був слабкий і тремтів.
– Ричарде! – Я зробив крок до нього і спробував взяти його руки в свої.
– Зараз він просто перед вами, намагається тримати вас за руки, – сказав Перрі.
Ричардове обличчя зблідло.
– Тоді чому я не можу бачити його? – спитав він.
– Можливо, побачите, якщо вмовите вашу матір на сеанс.
Попри захват від слів Перрі я не міг довше лишатися з ним – я мав бути з Енн. Ідучи від них, я чув, як голос Перрі лунає за спиною, все тихіше:
– Він іде за вашою матір’ю. Напевно, він хоче…
Далі я не чув. Нервуючись, я поспішав слідом за Енн, намагаючись наздогнати її. Чим би не був той сеанс – спіритичний сеанс? – Енн має на нього погодитись. Я ніколи не вірив у такі речі, ніколи навіть не думав про це. Але змушений був думати тепер. Перрі бачив мене, справді бачив. Думка, що з його допомогою Енн і діти можуть також мене побачити (або навіть почути), окрилювала мене. І більше ніякої скорботи!
Я застогнав від несподіваного смутку. Туман зібрався знову, заважаючи мені бачити Енн. Я спробував бігти, але рухатись ставало все важче.
«Я маю наздогнати її!» – думав я.
– Енн, зачекай! – крикнув я. – Не полишай мене!
«Ти маєш рухатись уперед» – немов якийсь голос пролунав у моїй голові. Я не слухав його і продовжував свій шлях, повільніше… ще повільніше… Я знову був на дні того темного озера. Свідомість почала згасати.
«Будь ласка! – подумки благав я. – Має бути спосіб заспокоїти Енн і дітей, дати їм знати, що я ще існую!»
Моя присутність втрачає сенс
Я підіймався схилом до нашого будинку. Обабіч під’їзної дороги перцеві дерева тріпотіли на вітру. Я намагався вдихнути їхній запах, але нічого не відчував. Небо над головою було затягнено хмарами. Буде дощ, подумав я. Цікаво, чому я тут опинився.
Я увійшов у будинок – вхідні двері були тепер для мене не твердіші за повітря. І тоді зрозумів, навіщо прийшов.
Енн, Ричард і Перрі сиділи у вітальні. Йєн має бути в школі, подумав я, Марі – у школі мистецтв у Пасадені.
Джинджер