«В одному можна бути впевненим, – думав я. – Я бачив труну, що лежала просто під землею. Але як я зможу бачити в темряві?» – непокоївся я. Втім, вирішив не зважати на це. Лише одне мало значення – дізнатися правду. І я нирнув усередину труни.
Мій переляканий скрик, мабуть, іще довго лунав у стінках могили. Кам’яніючи від відрази, я дивився на власне тіло. Воно почало розкладатися. Моє обличчя було подібним до маски, розтягнутим, застиглим у страшній гримасі. Шкіра гнила, Роберте. Я бачив… ні, краще промовчу. Не хочу, щоб тобі було так само гидко, як мені тієї миті.
Я заплющив очі та, досі з криком, рвонувся геть звідти. Холодний вихор крутився навколо мене, мокрий і липкий. Розплющивши очі, я озирнувся. Знову туман, той сірий вихристий туман, від якого я ніяк не міг утекти.
Я вдарився бігти. Це мало десь завершитись. Та що довше я біг, то густішим ставав туман. Я розвернувся і побіг у протилежному напрямку, але це не допомогло. Байдуже, в який бік я тікав, – туман ставав щільнішим. Я бачив лише на кілька сантиметрів перед собою. Я почав схлипувати. Невже я блукатиму в тумані вічно?! Раптом я закричав:
– Допоможіть! Благаю!
З мороку постала людська фігура. Знову той чоловік. Я відчував, ніби знаю його, хоча обличчя було незнайомим. Я підбіг до нього і вхопився за його руку.
– Де я? – спитав я.
– У місці, яке сам вигадав, – відповів він.
– Я тебе не розумію!
– Тебе переніс сюди твій розум, – сказав він. – І твій розум тримає тебе тут.
– То я маю залишитися тут?
– Зовсім ні, – відповів він. – Ти можеш вирватися з цих тенет будь-якої миті.
– Як?
– Зосередившись на тому, що лежить за межами цього місця.
– Я не можу так просто її покинути, – повторив я.
Я кліпнув і озирнувся. Чоловік зник. Так швидко, що я подумав, чи не був він витвором моєї уяви.
Я опустився на холодну сиру землю, почуваючись жалюгідним і слабким. Бідолашна Енн, подумав я. Тепер вона має починати жити заново. Всі наші плани зруйновано. Всі місця, які ми збиралися відвідати, всі захопливі проекти, які ми собі будували. Написати разом п’єсу, поєднавши її яскраві спогади минулого та її розуміння з моїми здібностями. Купити клаптик землі десь у лісі, де вона могла б фотографувати дику природу, а я – писати про неї. Купити будинок на колесах і цілий рік їздити по країні, побачити всі куточки… Нарешті – подорожувати до тих місць, про які ми завжди говорили, але ніколи не відвідували. Бути разом, насолоджуватися життям і присутністю одне одного.
Тепер усе скінчилося. Вона була сама. Я підвів її. Я мав жити. Це моя провина, що я загинув. Я був безтурботним і дурним, а тепер вона сама. Я не заслуговував на її кохання. Я змарнував стільки щасливих моментів, які ми могли прожити разом. А тепер я просто викинув залишок нашого спільного життя.
Я зрадив її.
Що більше я про