Я знову глянув на неї.
– Я тебе знаю?
Я ледь міг говорити. Мій голос звучав, як неживий.
– Зараз це не важливо, – відповіла істота. – Просто візьми мене за руку.
Я дивився на неї порожніми очима. Енн знову покликала мене. Я похитав головою. Ця істота намагалася забрати мене від неї. Я цього не дозволю.
– Забирайся, – сказав я. – Я йду до своєї дружини.
І знову я залишився в тумані сам.
– Енн? – покликав я. Мені було холодно і страшно. – Енн, де ти?
Мій голос був, наче голос мерця.
– Я не бачу тебе.
Щось почало витягувати мене з туману. Щось інше намагалося стримати мене, але я прагнув звільнитись – це щось було не Енн, я знав це. А я мав бути з Енн. Вона – єдине, що мало для мене значення.
Туман почав розсіюватись, і я виявив, що можу рухатися далі. У пейзажі, який відкрився мені, було дещо знайоме: широкі зелені галявини з металевими табличками, що виблискували на землі, всюди букети квітів – десь висохлі, десь зів’ялі, десь свіжі. Я бував тут раніше.
Помітивши віддалік фігуру, що сиділа на траві, я попростував до неї.
«Де я бачив це місце?» – намагався пригадати я. Нарешті, наче бульбашка з болотного мулу, виринув спогад. Вон. Чийсь син. Ми знали його. Тут він був похований. «Як давно?» – питав я себе й не міг відповісти. Час здавався загадкою без відповіді.
Тепер я бачив, що фігура на траві – це Енн, і рушив до неї якнайшвидше. Не знаю чому, але мене переповнювало змішане почуття радості й скорботи.
Наближаючись, я покликав її. Вона нічим не видала, що бачить мене або чує. З невідомих причин мене це вже не здивувало. Я сів поруч із нею на траву та обійняв її. Нічого не відчув, та й вона ніяк не зреагувала на мій дотик, а далі дивилась у землю. Я намагався зрозуміти, що відбувається, але ніяк не міг.
– Енн, я кохаю тебе, – прошепотів я. Це все, на що був здатен мій розум. – Я завжди кохатиму тебе, Енн.
Мене огортав відчай. Я глянув на землю – туди, куди вона дивилася. Побачив квіти й металеву табличку з ім’ям.
Кристофер Нільсен/1927 – 1974. Я дивився на табличку, занадто вражений, щоб реагувати. Я смутно пригадав: якийсь чоловік намагався переконати мене, що я помер. Чи був це сон? Чи було це сном зараз? Я похитав головою. З причини, яку не міг сформулювати, концепція сну була неприйнятна. А це означало, що я мертвий.
Мертвий.
Чому таке нищівне відкриття лишило мене таким неймовірно байдужим? Я мав би кричати від жаху. Натомість я лише роздивлявся надгробок, своє ім’я, дату свого народження, дату своєї смерті.
Потроху в мені зростала одержимість. Я був там, унизу? Я? Моє тіло? Я відчув у собі сили з’ясувати це напевне. Я міг спуститися туди, побачити свій труп. Промайнув спогад: «Можеш зазирнути всередину, якщо спробуєш». Де я чув ці слова? Зазирнути всередину чого?
І тут прийшло розуміння. Я міг спуститися й зазирнути у власну труну. Побачити себе й пересвідчитись, що я помер. Я відчув, як моє тіло