– Забирайся геть! – кричав я.
– Геть, – тупо повторювало воно.
– Йди до біса! – волав я.
– До біса, – бурмотіло воно.
Нарешті, переляканий, ледь стримуючи нудоту, я вивернувся з його задубілих пальців.
– Обережно, він падає! – скрикнув Перрі.
І раптом опустився на подушку крісла, в якому сидів.
– Він зник, – прошепотів Перрі.
Так і було. Щойно я вивільнився від цього опудала, воно почало валитись у мій бік, а тоді розтануло в повітрі в мене на очах.
– Щось штовхнуло його, – сказав Перрі.
– Заради Бога, Перрі, – голос Ричарда тремтів.
– Можна мені ковток води? – спитав Перрі.
– Ви казали, що ми його побачимо.
– Ковток води, Ричарде? – знову попросив Перрі.
Коли Ричард встав і пішов до кухні, я уважно придивився до Перрі. Що з ним було не так? Як він міг бути настільки близьким до істини, а потім так помилятися?
Я обернувся до кухні, почувши, як відкорковують пляшку питної води «Спарклетт».
«Як взагалі сталося, що Ричард зв’язався з Перрі? – думав я. – Знаю, він хотів як краще, але тепер стало гірше, ніж будь-коли».
Розвернувшись, я сів поруч із Перрі.
– Послухай, – сказав я.
Він не ворухнувся. Так само сидів, зсутулившись. Він мав нездоровий вигляд. Я потягнувся до нього й торкнувся його руки, але він не зреагував.
– Перрі, що з тобою не так? – спитав я.
Він неспокійно здригнувся. У мене з’явилась ідея, і я повторив запитання подумки.
Він насупився.
– Іди геть від мене, – буркнув він. – Усе скінчено.
– Скінчено? – Якби я міг придушити його, я б це зробив. – Як щодо моєї дружини? Для неї теж усе скінчено?
Запам’ятавши ці слова, я подумки повторив їх.
– Все скінчено, – процідив він крізь зуби. – Кінець.
Я почав обмірковувати наступну фразу, але одразу ж зупинився. Він відгородився від мене, створивши навколо себе вольовий бар’єр.
Я озирнувся – увійшов Ричард і простягнув склянку води. Довгим затяжним ковтком Перрі осушив її, а тоді зітхнув.
– Мені шкода, – сказав він. – Я не знаю, що сталося.
Ричард холодно дивився на нього.
– А як же моя мати? – промовив він.
– Ми можемо спробувати знову, – сказав Перрі. – Я переконаний…
Ричард сердито обірвав його.
– Вона ніколи не пробуватиме знову, – випалив він. – Хоч що б ви тепер казали, більше вона вам не повірить.
Я встав і пішов від них. Несподівано я чітко зрозумів, що маю покинути це місце. Більше нічого я зробити не міг. Одна думка володіла мною: «З цієї миті моя присутність втрачає сенс».
Існує дещо більше
Я намагався покинути свій дім і піти далі, куди-небудь, байдуже. Та хоч важкості вже не було, хоч я і почувався невимірно сильнішим, все одно не міг вирватися на волю. Піти було неможливо: розпач Енн тримав мене, мов у лещатах. Я змушений був залишитися.
Тієї