Важлива деталь. Сутність цього дійства полягала в розумінні: всі мої думки були справжні. Не лише речі, які я казав і робив. Все, що пройшло крізь мій розум, позитивне чи негативне.
Кожен спогад оживав переді мною та в мені. Я не міг їх уникнути, як не міг відбутись поясненням, виправдатись. Я міг лише проживати їх знову, повністю усвідомлюючи, не обманюючи себе. Зараз, коли прикидатися було неможливо, правда поставала переді мною в усій красі. Не так, як я гадав. Не так, як я сподівався. Тільки так, як було.
Мене мучили мої невдачі. Те, що я відкидав, зневажав, ігнорував. Те, що я мав дати, але не дав – моїм друзям, родичам, мамі й тату, тобі й Елінор, моїм дітям, здебільшого Енн. Кожна нездійснена справа завдавала мені гострого болю. Не лише в особистому житті, а й у професійному – мої невдачі як письменника. Безліч написаних мною сценаріїв, які нікому не принесли добра, але багатьом завдали шкоди. Колись я ставився поблажливо до цих робіт. Тепер, під час жорсткого викриття, неможливо було виправдовуватись, неможливо дивитися крізь пальці. Безкінечна черга провалів перетворилася на один глобальний докір: як багато я міг зробити, та як непоправно я змарнував майже всі надії.
Не скажу, що цей суд був несправедливий. Не скажу, що шальки терезів були виведені з рівноваги. Те добре, що траплялося в моєму житті, висвітлювалось не менш яскраво. Життєві звершення, прояви доброти – це все також було присутнє.
Проблема в тому, що я так і не дійшов до кінця. Наче хтось здаля потягнув канат – так само відволікло мене від перегляду горе Енн.
«Люба, дай мені подивитися», – здається, я промовив це вголос. А може, лише подумки.
Я зрозумів, що знову лежу поруч із нею і мої повіки важчають, щойно я намагаюся їх підняти. Звуки, що вона видавала уві сні, були для мене наче ніж у серці.
«Будь ласка, – думав я, – я маю побачити, пізнати, зважити». Останнє слово раптом здалося мені життєво важливим. Зважити.
Мене потягло вниз, і я знов опинився наодинці з видіннями. Я покинув свій умовний кінозал лише на мить, фільм на екрані застиг. Тепер він рушив далі, поглинаючи мене. Я знову був усередині нього і знову проживав давноминулі дні.
Тепер я бачив, як багато часу проводив у здобутті насолод; і знов-таки, утримаюсь від подробиць. Я не лише віднаходив кожне пережите відчуття, я мав також пережити кожне невтілене бажання – так, наче його було втілено. Я бачив, що все, що відбувається в нашій свідомості, є так само реальним, як і те, що трапляється з плоттю і кров’ю. Що за життя було лише уявою, тепер ставало цілком відчутним; кожна фантазія втілювалась у реальність. Я проживав усе це, хоча в той самий час був холоднокровним свідком особистого, часто дуже інтимного вбозтва. Свідок, проклятий об’єктивністю.
І