– Я маю на увазі – тут, – вів далі він. – Зараз.
Вона змучено і ніжно посміхнулася.
– Я знаю, ти хочеш допомогти, – сказала вона.
– Я справді відчуваю це, мамо.
Вона не могла говорити. Ридання душили її.
– О Боже, – прошепотіла вона. – Крисе…
Її очі наповнилися слізьми.
Я впав на коліна перед ліжком і спробував торкнутися її обличчя.
– Не треба, Енн… – почав я. Різко відсмикнувши руку, я здригнувся й застогнав. Бачити, як мої пальці проникають крізь її тіло…
– Йєне, мені страшно, – сказала Енн.
Я швидко обернувся до неї. Востаннє такий вираз на її обличчі я бав у ніч, коли шестирічний Йєн зник на три години, – вираз безсилого, безпомічного жаху.
– Енн, я тут, – сказав я. – Я тут! Смерть – не те, що ти думаєш!
Мене охопив раптовий переляк.
«Я не те мав на увазі!» – волав мій розум. Але я не міг повернути сказане. Визнання було зроблено.
Я опирався цій думці, намагався придушити її, зосередившись на Енн та Йєні. Але непрохане питання поставало знову, і я не міг його зупинити. Що, як той тип казав правду? Що, як це не сон?
Я щосили намагався повернутись до попереднього стану. Дарма: шляху назад не було. Зі злістю я кинувся в суперечку. То й що, що я справді так подумав? Що з того, що я це припустив? Цьому немає жодного доказу, окрім мого поверхового припущення.
Вже краще. Я відчув мстиве задоволення і почав тикати й мацати себе. І це смерть? – уїдливо запитував я. – З плоттю і кров’ю? Смішно! Може, це й не сон – таке, принаймні, я міг припустити. Але це точно не смерть.
Раптом я відчув, що ця суперечка геть виснажила мене. Тіло знов було важким, наче камінь.
«Знову?» – подумав я.
Нічого. Я викинув це з голови. Опустившись на ліжко, я ліг на бік і став дивитись на Енн. Страшно було лежати поруч із нею, обличчям до обличчя, коли вона так дивилася крізь мене. Наче крізь вікно.
«Заплющ очі, – наказав я собі. І зробив так. – Тікай звідси через сон. Ніщо не є очевидним у цьому місці. Це все ще може бути сон. Але, Господи, великий Боже, якщо ти єси в небесах, я ненавиджу все це. Благаю, – молив я вищі сили, які тільки могли мене почути. – Забери від мене цей темний нескінченний кошмар».
Знати, що я ще існую!
Ширяти, зависати, підніматись на сантиметри, потім опускатись у тиху бездонну порожнечу – може, так почуваєшся перед народженням, плаваючи у вологій темряві?
Ні. В утробі не було б чути плачу. Не було б і відчуття скорботи, що тяжіла наді мною. Я щось бурмотів уві сні, прагнучи відпочинку, потребуючи відпочинку. Але так само прагнучи пробудитися заради Енн.
– Люба, все гаразд.
Я, мабуть, вимовив це тисячу разів, перш ніж прокинутись.
Мої очі поволі розплющилися. Я відчув, як обважніли повіки.
Вона лежала поруч зі мною. Спала. Я зітхнув і з любов’ю посміхнувся до неї. Сон скінчився, ми знову були разом. Я не зводив очей з її обличчя, що було під час сну таким по-дитячому милим. Втомлене дитя. Дівчинка, що заснула, втомившись