І правда, сходження на крейдяну гору, до слова, на яких стоїть наше місто і які тягнуться від самого Бєлгорода до верхів'їв Донбасу, ми прийшли хоч і переможцями, але зазнавши значних втрат при тому. Падіння і невгамовний темперамент Жеки привів наш зовнішній вигляд у плачевний стан і тому потребув деякого оновлення. Білі коліна, взуття з нальотом крейди і штанини, що підлягали негайному пранню, були піддані нещадній мийці під першою ж колонкою. Матюкаючись, лаючись і попутно радіючи, ми всі втрьох стовпилися біля брижущої струями колонки і як могли влаштували помивку. Жека, природно, тут же напився води прямо припавши до іржавої труби, а потім вимовив щось нечленороздільне та рвонув «за пригодами». Зловили, вмили, образумили і мокрі, збентежені своїм виглядом, але не компанією, все ж продовжили свій шлях у бік Міського парку.
Жека тримався молодцем. Не здавався. І нам навіть здалося, що трохи протверезів. Здавалося, рівно до того моменту, як…
– А пам'ятаєш як прямо на вході в парк, наеб..ся і впав? Пам'ятаєш? Прямо під ноги патрулю? Пам'ятаєш?
Жека, природно, не пам'ятав. Не пам'ятав і як угледівши стовпи вхідних воріт в парк вирвався з наших чіпких рук, пробіг всього два кроки і розтягнувся точно між цих самих стовпів, прямо до ніг патруля, що там стояв.
«Пипейць!» – подумали ми і не сумнівалися, що… Але патрулю, схоже, і зовсім було похрін, вони лише подивилися на розпластане тіло, щось між собою перекинулися і відвернулися.
«Піднімайся!» – сичав на вухо Жекі Льоха.
«Вставай!» – боязко дивлячись на людей у формі шепотів і я.
– А могли б у мавпятнику прокинутися! – продовжував Льоха. – Ти ж на них «мукора грьобані, хулі тут на дорозі встали?!» – погнав.
– Що, правда? – здивувався Жека і тут же розсміявся на все горло. – Що, ось так і сказав? Мусора грьобані?! – він розумів, що міг, швидше за все, так і було, від чого йому ставало лише веселіше. – Мусора грьобані??
– Тобі залишалося тільки чоботи їм обблевати і взагалі вечір вдався б! – пояснив Льоха, згадуючи, як лише відтягнув убік Жеку, той видав і яблучка, і рідину, і шлунковий сік прямо посеред алеї.
Жеку ми рятували швидко та оперативно, як тільки могли. Залишене за спиною – смердюча калюжу і здивовані погляди добропорядних співгромадян, ми поспішали забратися геть у темряву давно необрізаних дерев. Міліція нас хоч і бентежила, але, по суті, вони були товаришами продажними і за невелику мзду як-то ми з ними домовилися б. Більше нас лякали козаки – пацани, пішли «в служіння» не за матеріальні блага, а заради ідеї – принаймні, так це декларувалося. І ідея у кожного біла своя, звісно. І замістили собою таку собі «добровільну дружину» за рознарядкою, що пішла у минуло разом із совком. Хлопці в кожному бачили потенційного порушника, вели себе зухвало і тому часто напрошувалися. Але не в нашому випадку, тому що ми зараз нічого суттєвого їх тріаді виставити не могли, хіба що розчавити їх усіх трьох неспішно падаючим тілом Жеки. «Сюди!» – прохрипів