З боку вулиці на дереві не було ні однієї цілої гілочки, жодного не потерпілого листочка, нічого живого – мабуть, часто тут походжали веселі компанії, зрізуючи шлях додому, з боку лікарні або парку.
– Полізли, – і Льоха досить швидко, незважаючи на свої габарити, скочив на паркан.
Зелені яблука, зелені абрикоси, зелене все – аж до щавлю. Все це не доживало і своєї першої декади, споживаної нами або пацанами помолодше. Складно повірити – але не можна було просто піти в магазин і купити там хоч щось пристойне з овочів або фруктів. Їх там просто не було. У кращому випадку перегній з моркви або капусти. Траплялося, бабусі виносили припаси минулого року, але витрата грошей на таку штуку, як яблука була просто немислима!! Зростуть через пару місяців. Ось тоді… А поки, авітаміноз, молоді зростаючі організми, і хана всьому зеленому, що може бути з'їдено. Хана до такого стану, що на бідній яблонці одночасно могло сидіти до десятка нас, вишукуючи останні, розміром з горошину, що зав'язалися яблучка.
Приблизно в цей же час, а то і пізніше, коли йшла шпанка і черешня, страшенно страждали сади і дерева в приватному секторі. Тому не було нічого дивного ні у вмінні лазити по парканах і деревах не тільки Льохи, але і нас, ні в тому, що це дерево являло собою експонат численного насильства над собою.
Піднявшись на яблуньку, ми усвідомили, що бували у неї не першими і нам залишилося зовсім небагато. Ну, з десятка три дрібних, не сформованих, зелених і моторошно кислих яблук, що тут же стали поповнювати собою наші кишені і пазухи.
– А ну я вам зараз! – раптом пролунало кілька осторонь і тут же змусило нас змінити повільні руху крадькома на більш відверті. На нас мчав дідусь і помахував чимось у руці.
«Лопата!» – промайнуло у мене в голові.
– У нього рушницю, е…! – прокричав Жека і тут же опинився на землі.
«Рушниця?» – промайнуло у мене в голові і чомусь зараз же захотілося дізнатися, чим воно заряджена – дробом або сіллю. Хоча, чесно кажучи, ні те, ні інше як-то покуштувати не хотілося.
– Валимо! – проволав Льоха і підстрибнув на гілці так, що та дала крен, потім затріщали і разом з Льохою звалилася вниз. Шлях відступу верхом для нас виявився відрізаним – це була та сама гілка, що… Але роздумувати було ніколи. Стрибнувши ледь не на голову Льохи, відкотившись з ним в сторону, ми тут же схопилися і побігли. Леха летів перший і я вже ні як не очікував від нього такої прудкості.
– Нахрен! – закричав він і з цим криком виніс на той самий хрін секцію прогнилого паркану. Паркан упав в пил та бруд і відкрив нам шлях до відступу. Не до втечі. Ні! До відступу, так як ми були героями і хлопцями хоч куди, яка вже тут втеча – відступ і зміна диспозиції.
– А ось я вам зараз! – розсердився дід і, мабуть скинув рушницю.
– Лягай! —проорав Жека, що біг останнім, і тутож наздогнавши нас, повалив додолу.
Не знаю, чи стріляв