– Тут! – вказав я на пожухлі кущ не те шипшини, не то вовчих ягід, що жався до самого узбіччя крейдяної дороги. Такий же припорошений білої пилом, як і все навколо.
– Де? – не зрозумів Жека.
– Тут! – повторив я і поліз за кущ.
Хто б міг подумати, що саме тут, в цій чахлим травичці – а яка могла вирости на ґрунті з крейди? – за кущем, який пора б було давно і викорчувати, де щогодини проходила, мабуть, не один десяток пар ніг, ховається найбільше диво з див – півлітрова банку самогону, загорнута в старенький місцями порваний пакетик.
– Ось! – я вийняв банку і настрій у хлопців одразу ж поліпшилося. Жека загорівся, а Льохіни палаючі очі не могли дочекатися, коли ж?…
– На станцію! – уже наполягав Жека, маючи на увазі, природно, човнову…
***
– Вєтал розповідав, – розливав з баночки по пластикових стаканчиках Льоха – стаканчики знайшлися в кишені у Жеки, зім'яті, понівечені, але поки що ще такі що не текли. – Під час гри в карти розповідав, – рідина лилась рівним струменем, вдаряючись об дно стаканчиків, злегка навіть пенячись від великої кількості домішок, наповнюючи наші ємності. – Він днями тьолу притягнув додому. Стрьомну, що його життя! – не відривав погляд від рідини Льоха. – Правда що вона стрьомна він зрозумів тільки вранці, коли проспався. А то був п'яний, що, каже, та дівка сама до його будинку і дотягла. Він там у ліфта впав, по сходах повз, – ми всі представляли з яким завзяттям і натхненням все це розповідав Вєтал і нам вже ставало смішно. – Вона затягла його, значить дамою, і дала… – Жека ледь з прогнилого борту розваленої човна не звалився вниз, заливаючись сміхом.
– Затягла і дала! – реготав він.
– Ну так! – сміявся стримано і Льоха. Він завжди був більш менш стриманим в прояві своїх емоцій, що ні скільки не применшувало всі інші його достоїнства. – Затягла, поклала, роздягла і дала, – пояснював він. – Так говорить великий бабій Вєтал! – тут і я пирснув, представивши як про це розповідав сам Віталя.
– І що? – простягнув руку до склянки Жека.
– А вранці прокинувся, протер очі, котів з рота вигнав…
– Яких котів? – не зрозумів Жеку.
– Тих, що йому туди всю ніч гадили, – пояснив Льоха. – Подивився на тьолу і «ну її нахрен»! Каже, що спочатку ховався від неї, як від прокаженої, а потім стусанами виганяв з дому. Типу, погуляли, потрахалися, пора і честь знати.
Ми ржали. Не просто сміялися, а ржали, ледь не розхлюпуючи дорогоцінну рідину своїх склянок.
– Невже така страшна, що навіть Вэтал?.. – не закінчив я, здригаючись від історії і манери їх переказувати Льохою.
– Ну так, – з легкою посмішкою, що означала в нього крайню ступінь веселощів, продовжував Льоха. –