– Ну, за нас! – підняв тост Льоха і ми цокнулися пластиком про пластик. Дзвону кришталю не відбулося, але нас це не дуже цікавило. Рідина потрапила в рот, обпекла спочатку все там, задушила своїми випарами і полилася вогненним потоком вниз, усякий раз борючись з рефлекторними проявами організму виштовхнути всю цю гидоту назад, геть… Хвилинна боротьба з перекошеними обличчями, уткнутими носами в рукави і шаленим бажанням перемогти – закінчилася, природно, нашою перемогою.
– Фух… – видихнув Жека і тут же напав на наш скарб – зелені яблучка. – Ох… – повторив він і проковтнув цілком відразу декілька.
– Нам залиш, – прогундосив своїм голосом бум-боксера Льоха. – Нам залиш.
– Чьо? – не зрозумів Жека. – Я нічого не жер, – він налягав на яблучка. – Цілий день на городі і нічого не жер, – уминав він яблучка.
– Ти тільки на яблучка не налягай, – розливав по другій Льоха з банки буру рідину. – А то буде як…
***
Наступного ранку мене розбудив дзвінок. У двері, природно. Глянувши на годинник і яскраве світло сонця, важко зв'язавши між собою дев'яту ранку, дзвінок і це невблаганний сонце, я поплентався до дверей.
– Навіщо ви мене відпинали? – задав мені тут же питання Жека, що стояв на моєму порозі. Для повноти й чистоти картини варто було б пару слів замінити на початково вимовлені Жекою, але вони не вміщаються в розуміння правил пристойності і відносяться до матерно-неформального лексикону тяжкого ступіню вживаності.
– Не зрозумів? – здивувався я.
– Мене вранці знайшла сеструх, – робив круглими очі Жека. – На лавці. Знайшла, – запал його згасав. – Вся порвана сорочка, спина в крові, еб..ло розбите. На асфальті кров.
«Он як!» – округлив тепер очі і я. Я був упевнений зовсім в іншому.
– Ми тебе з Льохою відвели додому… – пояснював я.
– Я був на лавочці біля під'їзду… – пояснював мені Жека. – Сорочка подерта, перед лавочкою кровьяра, ось така калюжа, ніс – ось, – він показав свій ніс.
– Ми тебе відвели додому, відкрили тобі двері, потім стояли на вулиці, дивилися на вікна, – пояснював я Жеці. – У тебе спалахнув на кухні світло…
– Та я прокинувся на лавочці…
– Ну вже не знаю, – розвів руками я. – А ти взагалі хоч що-то пам’ятаєш?…
Виявилося, – ні, не пам'ятає! Взагалі, після човнової станції з Жекою, а точніше з його пам'яттю, стався колапс. І це, одночасно, булоі весело, і сумно.
– Херово, – видихнув я і ледве не розсміявся, тому що, напевно, саме веселе, що може бути, це вранці згадувати і розповідати перепившимся друганам, що з ними минулої ночі сталося та що вони там начудили.
– П'ять хвилин. Заходь. І пішли до Льохи, – запропонував я.
– Наху… ся? – зустрів Жеку замість привітання Льоха і тут же розсміявся дзвінким сміхом. – Нажрався?