– Ти взяв? – цікавився Жека, маючи на увазі цілком конкретну річ.
– Ага! – відповідав я.
– Де? – не вгамовувався він. Жека тільки що вирвався з польових робіт, куди його так не до речі загнали «старики», і зараз питання «випити» для нього стояло дуже гостро, так як «старики» його все одно спиляють за втечу з фазенди, так хоч компенсація того повинна була бути вагомою.
– Все пучком! – запевнив його я. – Вдома не тримаємо.
– Це як? – не зрозумів Жека.
– Довго пояснювати! – перервав його Льоха, який і сам був не в курсі, але алкогольна тематика останні десять-п'ятнадцять хвилин, поки ми котилися вниз по одній з крутих і вузьких вуличок, що носили прізвище якогось революціонера, що у нас вважалася чи не лайкою, Льосі неабияк набридло. Він хотів завести пісню про реперах, о музиці і, можливо, про баб.
– А пожерти взяли? – раптом видав непристойне запитання Жека. Як-то у нас закушувати було не прийнято. Максимум вода з-під колонки. І все. А тут таке – пожерти!
– Ти ет чого? – здивувався Леха.
– Я з ранку нічого не жер, – пояснював довготелесий і такий що виглядав втомленим Жека. – Як би не сталося такого, як у школі, коли…
Цей випадок був відомий всім навкруги і викликав кожен раз нестримний сміх. У той раз Жека прийняв з товаришами за школою по дві соточки чогось підозрілого, прийняв наспіх, бо поспішав. Закусив зеленим яблучком на голодний шлунок і тут же подався в ту саму школу, звідки на півгодинки з товаришами і втік. В актовому залі, де зібралася чи не вся наша величезна школа, йшло якесь дійство, що саме по собі було для нас великою культурною подією. КВК або щось в цьому роді. Не важливо. А важливо те, що всій – усій школі! – запам'ятався не КВК! Запам'ятався Жека!!! Він з'явився все з тими ж своїми товаришами, примостився на вільне місце поруч з Льохою в першому ряду і заснув. І все було б нічого – його посопування, нехай і в першому ряду, не особливо когось турбувало – хіба що вчителів, що мотали собі на вус і робили записи в блокнотики – не більше, якби тепло, затишок і ті самі дві соточки на голодний шлунок та яблучко, не попросилися назовні. Природно, попросилися і тут же, не відходячи вибралися. Під відповідні звуки, прямо на підлогу перед сценою і до «величезної радості» учасників культурного заходу. Захід, не скажу, що було зірвано, але Жеку винесли, зал кричав, а Льоха – що виявився його найближчим другом, і не стільки за ступенем дружби, скільки «тому що під руку попався», під улюлюкання залу йомі була вручена ганчірка і відро… Природно, після цього Льоха страшенно злився на Жеку. Злився, докоряв, бубнів, але потрібно було знати Жеку, щоб зрозуміти – він то може і жалкує, але от причину Льохіних збурень, власне, не розуміє і не поділяє: «Це все яблучка!» –