Нам засвідчене тепер, це тепер. Але тепер припиняє існувати, тільки-но нам покажуть його; тепер, що існує, – вже інше, ніж показане, і ми бачимо, що тепер саме таким і є: існуючи, вже не існує. Тепер як показане нам – уже було, і в цьому полягає його істина; воно не має істини буття. Звісно, правда, що воно було, але те, що вже було, не має фактично ніякої сутності; його немає, але ж ішлося про буття.
Отже, в цьому показуванні ми бачимо тільки процес, що має такий перебіг: 1. Я вказує на тепер, воно стверджене як істина. Проте Я вказує на нього як на те, що вже було, як на щось скасоване, тож стає скасована й перша істина. 2. Тепер Я стверджує другу істину, що воно вже було, вже скасоване. 3. Але те, що було, не існує; Я скасовує те, що воно вже було, його скасованість, тобто другу істину, отже, заперечує заперечення тепер і повертається до першого твердження: тепер існує. Таким чином тепер і показування тепер сконструйовані так, що ні перше, ні друге – не якесь безпосереднє просте, а процес, що має в собі різні моменти; утверджено це, – ні, радше утверджено щось інше, а це вже скасоване, і ця іншість, або скасування першого, й сама стає знову скасована, а отже, повертається до першого. Але це перше, відображене таким чином у собі, – вже не точно таке, яким було на початку, а саме: щось безпосереднє, а є чимсь, що відображене в собі, чимсь простим, що у своїй іншості лишається таким, яким воно є, тобто тепер, що є будь-якою кількістю тепер, і це тепер – істинне тепер, тепер як простий день, що має в собі багато тепер – годин, а вже це тепер, тобто година, теж має в собі багато хвилин, і тому й це тепер – теж багато тепер, і т. д. Отже, й саме показування – це процес, який виражає, чим є тепер насправді, а саме: результатом, множиною багатьох тепер. Показування – це пізнавання в досвіді, що тепер – загальне.
Показане тут, якого я дотримуюся, – це ще й це тут, що є фактично не цим тут, а попереду й позаду, вище й нижче, праворуч і ліворуч. І саме вище – теж розмаїта іншість: вище, нижче й т. д. Тут, яке мало бути показаним, зникає в іншому тут, але те тут зникає й собі; те, що показане, чого дотримуються і що лишається, – це негативне це, яке є таким тільки тому, що тут узято такими, якими вони мають бути, але при цьому вони скасовують одне одного; це простий комплекс багатьох тут. Тут, яке мали на увазі, було б однією точкою, але воно не є нею; коли на нього показують як на сутнє, те, що має буття, саме показування засвідчує, що воно – не безпосереднє знання, а тільки процес, рух від тут, яке мали на увазі, через послідовність багатьох тут до загального тут, що є простою множиною тут, так само як день є простою множиною тепер.
Стає очевидним, що діалектика чуттєвої вірогідності – не що інше, як проста історія її руху, або її досвіду,