її першого моменту – страху. Адже у формуванні речі її власна негативність, її буття-для-себе тільки через те стає об’єктом для неї, що вона касує ту форму, яка протилежна їй. Але ж це об’єктивне негативне – це саме та чужа сутність, перед якою вона тремтіла. А тепер вона руйнує це чуже негативне і утверджується як така в стихії сталості, стаючи таким чином
для себе самої свідомістю, що
існує для себе. В особі пана буття-для-себе є для неї
іншим, або ж тільки
для неї, у страху буття-для-себе є
в ній самій; у формуванні буття-для-себе стає для неї
її власним буттям, і вона починає усвідомлювати, що існує в собі і для себе. Форма внаслідок свого
виходу назовні, об’єктивації, не стає для свідомості чимсь іншим, ніж вона сама, бо саме форма є її чистим буттям-для-себе, що стає їй при цьому за істину. Таким чином, саме в праці, де свідомість, здавалося, була лише
чужим сенсом, вона завдяки цьому своєму самовідкриттю набуває
свого сенсу. Для такого відображення необхідні обидва моменти: страху та служіння взагалі й формування, причому обидва – певним загальним способом. Без дисципліни служіння й покори страх лишиться формальним і не пошириться на всю відому реальність існування. Без формування страх лишиться внутрішнім і німим, а свідомість не стане існувати для самої себе. Якщо свідомість формувала річ без початкового абсолютного страху, вона має лише пустий і марний сенс, бо її форма, або негативність – не негативність
у собі 