Феноменологія духу. Георг Гегель

на чийсь авторитет до покладання на свої переконання не конче змінюється зміст думки, якої дотримуються, і не конче помилка поступається істині. Якщо, дотримуючись певної системи та упереджень, покладатися на авторитет інших людей або на свої переконання, вся різниця полягатиме лиш у тому, що людині, яка покладається на свої переконання, властива зарозумілість. Натомість тільки той, хто спрямовує скептицизм на ввесь обсяг свідомості в її з’явлюваному вияві, робить дух придатним перевіряти, що таке істина, коли з розпачем дивиться на так звані природні уявлення, гадки й погляди, яким байдуже, називати їх власними чи чужими, і якими свідомість, що безпосередньо береться до перевірки, ще досі сповнена й загальмована і через те й нездатна до того, за що наміряється взятися.

      Повнота форм нереальної свідомості буде породжена саме необхідністю послідовності та взаємозв’язку цих форм. Щоб зробити це твердження зрозумілим, можна загалом наперед зауважити, що пояснення неправдивої свідомості в її неправді – не просто негативний процес. Такий однобічний погляд на нього загалом властивий природній свідомості, а пізнання, що робить таку однобічність своєю сутністю, – це пізнання форм незавершеної свідомості, яке зазнає поразки на самому шляху дослідження й постане там перед нами. Такий погляд – це скептицизм, що завжди бачить у результаті тільки чисте ніщо і абстрагується від того, що це ніщо безперечно є ніщо того, з чого воно з’явилось як результат. Але ніщо як ніщо того, з чого воно походить, – це фактично справжній результат; отже, це ніщо визначене і має зміст. Скептицизм, що закінчується абстракцією ніщо, або порожнечею, не може просунутися далі від цього, а мусить чекати, чи не постане перед ним щось нове – щоб знов укинути його в ту саму порожню прірву. Натомість якщо розуміти результат таким, яким він є насправді, тобто як визначене заперечення, то, таким чином, безпосередньо постає нова форма; в запереченні відбувається перехід, завдяки якому проходження крізь повну послідовність форм свідомості відбувається само собою.

      Проте мета зафіксована для знання з такою самою необхідністю, як і послідовність процесу проходження; мета стоїть там, де знанню вже не треба виходити за свої межі, де воно знаходить само себе і поняття відповідає об’єктові, а об’єкт поняттю. Отже, перехід до цієї мети теж невпинний, і на жодному проміжному етапі годі знайти задоволення. Те, що обмежене природним життям, не спромагається вийти само собою за межі свого безпосереднього буття, проте щось інше, ніж воно, виводить його за ці межі, і це виривання назовні і є його смертю. Проте свідомість сама для себе є своїм поняттям, і тому вона безпосередньо трансцендує обмежене і, оскільки це обмежене належить їй, трансцендує й себе. Поряд з одиничним у її очах одразу постає й потойбічне, навіть якщо це потойбічне, як-от у просторовому спогляданні, міститься лише біля обмеженого. Отже, сама свідомість заподіює насильство над собою: