Отже, для чуттєвої вірогідності, оскільки ця вірогідність у собі самій засвідчує, що загальне – істина її об’єкта, чисте буття стає немов її сутністю, проте не як безпосереднє буття, а як таке, для якого заперечення та опосередкування мають суттєве значення, тобто не як те, що, як ми гадаємо, є буттям, а як буття, якому властиве визначення абстракції, чистого загального, тож наша гадка, для якої істина чуттєвої вірогідності не є загальним, лишається одна супроти того пустого й байдужого тут і тепер.
Якщо порівняти відносини, в яких уперше постають знання і об’єкт, із відносинами, в яких вони перебувають у цьому результаті, ми бачимо протилежне від того, що було спершу. Об’єкт, що має бути сутністю, є тепер несуттєвим елементом чуттєвої вірогідності, бо загальне, яким став об’єкт, уже не є таким, яким, по суті, мав бути об’єкт для чуттєвої вірогідності, а чуттєва вірогідність полягає тепер у протилежному елементі, а саме: знанні, яке раніше було несуттєвим. Її істина полягає в об’єкті як моєму об’єкті, або в гадці: об’єкт є, бо Я знає про нього. Щоправда, чуттєву вірогідність таким чином вигнано з об’єкта, але внаслідок цього не скасовано, а тільки знову загнано в Я; ми ще побачимо, що нам розкриє досвід про цю її реальність.
Отже, сила її істини полягає тепер у Я, в безпосередності мого бачення, слуху і т. д.; зникненню, як гадали ми, одиничних тут і тепер перешкоджає те, що їх утримує Я. Тепер – це день, бо я бачу його; тут – дерево, і то з тієї самої причини. Але чуттєва вірогідність зазнає в цих відносинах впливу тієї самої діалектики, що й у попередніх. Я, це, бачить дерево і стверджує: тут – це дерево, але якесь інше Я бачить будинок і стверджує: тут – не дерево, а будинок. Обидві істини мають однаковий ступінь вірогідності, а саме: безпосередність бачення і впевненість обох Я у своєму знанні та запевнення в його істинності, проте одна вірогідність зникає в другій вірогідності.
Не зникає тут тільки Я як щось загальне, чиє бачення – це бачення не цього дерева, не цього будинку, а просто бачення, опосередковане через заперечення цього будинку й т. ін., а отже, просте й байдуже до того, що пов’язане з ним, – до будинку, дерева й т. д. Я – це тільки загальне, як-от тепер, тут чи це взагалі. Я маю на увазі, звичайно, одиничне Я, але про те, що я розумію під Я, можу сказати не більше, ніж коли говорив про тепер і тут. Коли я кажу: це, тут, тепер, одиничне, я кажу: всі ці, всі тут, усі тепер, усі одиничні, а кажучи: Я, це одиничне Я, я кажу загалом: усі Я; кожне з них є тим, що я кажу: Я, цим одиничним Я. Коли від науки вимагають – вважаючи цю вимогу за пробний камінь, випробування, якого вона просто не витримає – виснувати, сконструювати, знайти апріорі (чи як там іще можна сказати) так звану цю річ або цього конкретного чоловіка,