попередніх зауваг, ті, хто висловлює такі твердження, самі сповіщають цілковиту протилежність від того, що мали на увазі, і цей феномен, можливо, найпридатніший, щоб спонукати до роздумів про природу чуттєвої вірогідності. Вони говорять про існування
зовнішніх об’єктів, які можна найточніше охарактеризувати як
реальні, абсолютно
одиничні,
цілком особисті,
індивідуальні речі, кожну з яких можна визначити як таку, що не має іншої, абсолютно тотожної з собою речі; це існування, за їхніми словами, має абсолютну вірогідність та істину. Вони мають на увазі
цей клаптик паперу, на якому я пишу
це, чи, радше, писав, але не кажуть, що вони мають на увазі. Якщо вони справді хочуть
сказати, що мали на увазі цей клаптик паперу, і
хочуть сказати про це, то це неможливо, бо чуттєве це, яке мали на увазі,
недосяжне для мови, що належить свідомості, цьому загальному в собі. При реальній спробі сказати про це, папір просто розкришиться в них у руках, а ті, хто почне його опис, не зможуть його закінчити, а будуть змушені лишити його іншим, яким зрештою доведеться визнати, що вони говорять про річ, якої не існує. Вони, звичайно, мають на увазі
цей клапоть паперу, що тут цілком інший, ніж той, про який згадано вище, але говорять про реальні
речі,
зовнішні або
чуттєві об’єкти,
абсолютно одиничні сутності й т. д., тобто сповіщають про них тільки
загальне; отже, те, що назване невимовним, – це не що інше, як неістинне, нераціональне, просто припущене. Коли про річ ми кажемо тільки те, що це
реальна річ,
зовнішній об’єкт, ми висловлюємо лише найзагальніше і стверджуємо радше її
тотожність з усіма речами, ніж відмінність від них.
Кажучи: одинична річ, я стверджую, що вона радше цілком загальна, бо геть усі речі одиничні; так само й ця річ є всім, що нам заманеться. Коли визначити той папірець точніше, скажімо, цей клапоть паперу, то кожен і будь-який папір є цим клаптем паперу, і я знову висловив щось загальне.
Якщо я захочу допомогти мові, що має божественну природу (яка полягає в безпосередньому перекрученні гадки та перетворенні її в щось інше, щоб не дати їй навіть дійти до слів), вказавши на цей клапоть паперу, я пересвідчусь, у чому фактично полягає істина чуттєвої вірогідності: я вкажу на нього як на тут, тут інших тут, або як на просту сукупність багатьох тут, тобто щось загальне; я беру його таким, яким він є насправді; замість знати якесь безпосереднє, я вважаю його за істину, я сприймаю.
II
Сприйняття, або Речі та їхня оманливість
Безпосередня вірогідність не привласнює собі істину, бо її істина – це загальне, зате хоче взяти собі це. Натомість сприйняття [Wahrnehmung] вважає те, що в його очах є сутнім, за загальне. Якщо загальність – загалом принцип сприйняття, то загальні і його моменти, які безпосередньо диференціюються в ньому: Я – це загальне Я, об’єкт – загальний об’єкт. Той принцип постав перед нами, і тому наша перцепція сприйняття – це вже не перцепція, що має, як-от у випадку
