Медсестри розповіли їй, як звати решту пацієнток, і назвали свої імена, проте вона не змогла їх запам’ятати. Їй здавалося, цим вона їх дуже розчарувала.
Її «чоловік», як усі його називали, заходив до неї ввечері у своєму добре припасованому костюмі з темно-синьої чи сірої саржі; він недбало цілував її у щоку і завжди сідав у ногах ліжка. Він люб’язно розпитував у неї, чи смачно її годують та чи не потрібно їй іще чого-небудь. Іноді він міг просто мовчки читати газету, сидячи поряд у кріслі.
Він виявився доволі привабливим чоловіком, старшим за неї років на десять, з високим лобом і серйозним поглядом з-під важких повік. У глибині душі вона розуміла, що він і є тим, за кого себе видає, що вона його дружина, але щоразу була спантеличена тим, що нічого до нього не відчуває, а всі ж так очікували від неї іншої реакції. Іноді вона пильно дивилася на нього, коли його погляд зосереджувався на чомусь іншому, намагаючись знайти хоч щось знайоме в його обличчі; а іноді прокидалася й помічала, що він сидить поряд з її ліжком, опустивши газету, й уважно розглядає її, ніби також намагається знайти знайомі риси.
Щодня до неї приходив її лікар, пан Гаргрівз, дивився у записи медичної карти, запитував, чи може вона сказати, який сьогодні день, котра година та як її звуть. Поступово вона почала правильно відповідати на ці запитання. Вона навіть змогла пригадати, що прем’єр-міністром був Макміллан, також згадала, скільки їй років – двадцять сім. Але вона все ще боролася з газетними статтями, у яких ішлося про події, що відбулися до аварії. «На все свій час, – казав лікар, гладячи її руку. – Не треба поспішати, у вас все вийде».
Також до неї часто проходила мати і приносила невеликі гостинці: мило, шампунь з приємним ароматом, журнали, ніби намагаючись нагадати їй, якою вона була. «Дженні, рідненька, ми так хвилювалися», – говорила вона, торкаючись прохолодною рукою доньчиного лоба. Дженніфер подобалось це відчуття – незнайоме, але приємне. Іноді мати починала про щось її розпитувати, а тоді раптово затихала, щось бурмочучи. «Мені не варто втомлювати тебе запитаннями, люба. Лікар каже, з часом пам’ять повернеться і ти все пригадаєш. Так що не хвилюйся».
«Я й не хвилююся», – хотілося сказати матері. Вона почувалася доволі затишно і спокійно у цьому маленькому світі. Просто її трохи засмучувало те, що вона ніяк не могла стати такою, якою