Вони накинулись одне на одного ще до того, як він зачинив двері спальні: тіла сплелися, губи жадали поцілунків, руки стрімко зривали одяг, ніби виконували якийсь шалений танок.
Пізніше, пригадуючи все це, вона дивувалася зі своєї поведінки, здавалося, на неї найшло тимчасове затьмарення розуму. Вона прокручувала те, що сталося, у себе в голові тисячі разів, однак поступово почала забувати щось важливе, емоції, які тоді її переповнювали. Натомість залишилися тільки якісь уривки: її абсолютно невідповідна ситуації повсякденна білизна, яку вони поспіхом кинули на прасувальну дошку; їхній майже божевільний сміх, коли вони валялися на підлозі, загорнуті у кольорову синтетичну готельну ковдру; його радісний і абсолютно безглуздий вигляд, коли він віддавав ключі адміністратору готелю.
Він зателефонував через два дні, коли легке розчарування змінило ейфорію від того, що сталося.
– Знаєш, я одружений, – сказав він. – Ти, мабуть, читала про це у статтях.
– Я прочитала про тебе все, що знайшла в «Google», – ледь чутно промовила вона.
– Раніше я ніколи… ніколи не зраджував дружину. І досі не можу зрозуміти, як це могло статися.
– Гадаю, у всьому винен пиріг, – спробувала пожартувати вона.
– Що ж ти зі мною робиш, Еллі Говорт? За останні сорок вісім годин я не зміг написати жодного слова, – він зробив паузу. – Через тебе я забуваю, що хочу сказати.
«Мені кінець», – подумала Еллі. Вона зрозуміла це ще в ту мить, коли відчула важкість його тіла і тепло його губ. І незважаючи на все, що вона колись казала своїм друзям про одружених чоловіків, незважаючи на всі свої переконання, достатньо було лише, щоб він зробив маленький крок назустріч, і вона пропала.
І ось, рік потому, вона так і не може знайти себе, зрештою, вона навіть не починала цього робити.
Він з’явився онлайн майже за сорок п’ять хвилин. За цей час вона встигла відійти від комп’ютера, налити собі ще випити, безцільно поблукати квартирою, порозглядати себе у дзеркало у ванній кімнаті, позбирати розкидані шкарпетки та запхати їх у кошик для брудної білизни. Вона почула характерний дзвіночок – прийшло нове повідомлення – і знову вмостилася в кріслі перед монітором.
«Вибач. Не думав, що буду так довго. Сподіваюся, завтра поговоримо».
Він просив її не телефонувати на мобільний. Роздруківки дзвінків зазвичай детально розписані.
«Ти зараз у готелі? – швидко друкує вона. – Я можу зателефонувати в номер».
Справжня розмова з ним була розкішшю, така нагода випадала не так уже й часто. Господи, їй лише потрібно почути його голос.
«Мені час їхати на прийом, красуне. Вибач, уже запізнююсь. Пізніше, цілую».
І зник…
Еллі сидить, втупивши очі у порожній екран. Зараз він вийде з номера, пройде через фойє готелю, зачарує всіх адміністраторів своєю усмішкою, вийде на вулицю та сяде в авто, яке для нього замовили організатори фестивалю. Ввечері він проголосить неперевершену промову, а тоді розважатиме тих, кому пощастить сидіти поряд