У моменти, коли її охоплювало відчуття, що вона тут зовсім чужа, Дженніфер намагалася зайняти себе якимись дрібницями: складала рушники в гардеробі на першому поверсі, переставляла склянки і тарілки.
Її чоловік повернувся додому, коли ще не було сьомої. Вона чекала на нього в коридорі. На обличчі був оновлений макіяж, а на шиї та зап’ястках легкий аромат парфумів. Вона помітила, що йому сподобалась ця ілюзія нормальності. Вона взяла його пальто, повісила в шафу й запитала, чи не хоче він чогось випити.
– Було б чудово, дякую, – відповів він.
Вона розгублено взяла до рук карафку. Чоловік повернувся до неї, помітив її збентеження й промовив підбадьорливо:
– Саме так, люба. Віскі, на два пальці, з льодом, будь ласка.
За вечерею він сидів праворуч від неї за великим, з червоного дерева, полірованим столом, більша частина якого була не сервірована. Вона розклала гарячу їжу в тарілки, а він поставив їх на стіл. «Ось так я живу, – думала вона, спостерігаючи за його рухами. – Ось що ми робимо вечорами».
– Я подумав, чи не запросити нам Монкріффів на вечерю в п’ятницю? Що скажеш?
– Я не проти, – відповіла вона, підносячи виделку до рота.
– Чудово, – кивнув головою він. – Наші друзі постійно запитують про тебе. Вони хочуть переконатися в тому, що ти… що тобі стало краще.
– Буде дуже мило, – промовила вона з натягнутою усмішкою.
– Думаю, ще тиждень-два нам не варто кудись виходити. Доки ти остаточно не одужаєш.
– Гаразд.
– М-м-м, дуже смачно. Це ти приготувала?
– Ні, це пані Кордоза.
– Он воно що.
Вони вечеряли у тиші. Вона пила воду – пан Гаргрівз радив їй утриматись від вживання алкоголю – та заздрісно дивилася на келих чоловіка. Як же їй хотілося бодай на мить відволіктися від усього, що відбувалося.
– Як справи… на роботі?
– Все гаразд, – відповів він, не відриваючись від їжі. – Треба буде з’їздити на шахти в найближчі два тижні, але спершу я хочу переконатися в тому, що з тобою все добре. Звісно, пані Кордоза допомагатиме тобі.
– Я впевнена, що зі мною все буде гаразд, – сказала вона, раптом відчувши полегшення від того, що зможе залишитись на самоті.
– А тоді поїдемо на кілька тижнів у Рив’єру. У мене там деякі справи, а тобі корисно бувати на сонці. Пан Гаргрівз сказав, що це позитивно вплине на… рубці, – ледь чутно сказав він.
– На Рив’єру, – повторила вона, і перед її очима раптом з’явився залитий місячним світлом берег моря. Сміх. Дзвін келихів. Вона заплющила очі, намагаючись зробити розмиту картинку яснішою.
– Цього разу можемо поїхати вдвох, лише ти і я.
Картинка