– Зрозуміло, – говорить Еллі з сяючою усмішкою, прямуючи разом з іншими працівниками до виходу.
«Провела сьогодні день у сучасному варіанті чистилища, – пише вона, роблячи паузу, аби ковтнути вина. – Архів газети. Тобі пощастило, що свої історії ти створюєш сам».
Він написав відповідь у чаті на хотмейлі, де зареєстрований під ніком «Писака», – і лише їм двом зрозуміло, що тут такого смішного. Вона залазить у крісло, підгинаючи ноги, і чекає, коли комп’ютер видасть характерний звук про те, що їй прийшла відповідь.
«О, та ти просто не розумієш усієї краси архівів! Я от шалено їх люблю, – висвітилося на екрані. — Нагадай мені, коли ми знову вирішимо розважитися, відвести тебе у Національну бібліотеку публіцистики».
Еллі всміхається.
«А ти знаєш, як зацікавити дівчину».
«Намагаюся щосили».
«Єдиний людиноподібний бібліотекар дав мені цілий стос паперів. Мушу сказати – не найкраще чтиво на ніч».
Побоюючись, що остання фраза звучатиме із сарказмом, вона додає смайлик і одразу ж про це шкодує, пригадуючи, що недавно він написав есе для «Літературного огляду», в якому йшлося про те, що смайлики яскраво виражають бідність сучасного спілкування.
«Це був іронічний смайлик», – додає вона і схвильовано затуляє рота рукою, чекаючи на відповідь.
«Зачекай. Мені хтось телефонує».
Монітор завмер.
Хтось телефонує? Його дружина? Він зараз у готельному номері в Дубліні. Сказав їй, що з нього видно море.
«Тобі б сподобалось».
Ну, і що вона мусить на це відповісти?
«То візьми мене з собою наступного разу?» Занадто наполегливо. «Думаєш, сподобалось би?» Відгонить сарказмом. «Мабуть», – нарешті пише вона і тяжко нечутно зітхає.
Вона сама в усьому винна, друзі її попереджали. І, як не дивно, цього разу вона з ними цілком згодна.
Вони познайомились на книжковому фестивалі, який проходив у Саффолку. Її відправили туди взяти інтерв’ю в одного популярного письменника, який заробив цілий статок на трилерах після того, як покинув спроби опублікувати щось більш серйозне. Автором був Джон Армор. Головний герой його книг – Ден Гобсон – майже мультяшний персонаж, який поєднує в собі старомодні уявлення про мужність. Інтерв’ю було заплановане на обід, і, правду кажучи, вона очікувала, що він почне незграбно захищати подібного штибу літературу, можливо, навіть нарікатиме на видавничу індустрію – загалом поводитиметься, як усі інші письменники-зануди. Вона очікувала побачити чергового товстуна середнього віку, який від’їв черевце за письмовим столом. Натомість на неї чекав стрункий високий чоловік, чиє засмагле обличчя з веснянками нагадувало їй мудрих фермерів Південної Африки.