– Хто?
– Дівчина Кокрейна. Пан Гаргрівз про неї говорив.
– Здається, це дівчина якогось відомого співака. Вони потрапили в автокатастрофу якраз перед…
– Усі в лікарні тільки про неї й говорили, медсестри, пацієнтки…
– Спершу відвеземо пані Стірлінг додому, – сказав він водієві, втративши, очевидно, інтерес до розмови, – а тоді я заїду в офіс.
– А що сталося з ним? – запитала вона.
– З ким?
– З Кокрейном? Співаком.
Чоловік поглянув на неї, ніби розмірковуючи, як краще їй сказати.
– Він загинув, – сказав він і розвернувся до водія.
Дженніфер повільно піднімалася сходинками білого маєтку, прикрашеного ліпниною, і як тільки вона стала на останню сходинку, двері, немов за помахом чарівної палички, відчинилися. Водій обережно поставив її валізи у холі і миттю пішов геть. Її чоловік, який стояв позаду, кивнув жінці, що стояла біля входу та явно очікувала їхнього приїзду. На вигляд їй було років п’ятдесят, темне волосся зібране в тугий шиньйон, одягнена у форму темно-синього кольору.
– Ласкаво просимо додому, пані, – сказала вона з помітним акцентом і всміхнулася. – Ми дуже раді, що вам нарешті стало краще.
– Дякую, – відповіла Дженніфер. Вона хотіла назвати жінку на ім’я, але не наважилась його запитати.
Жінка взяла їхній верхній одяг і зникла у холі.
– Ти стомилася? – запитав пан Стірлінг, уважно дивлячись на Дженніфер.
– Ні-ні, усе гаразд, – сказала вона, озираючись на всі боки й усвідомлюючи, що це місце їй зовсім незнайоме.
– Мені потрібно повернутися в офіс. Я можу залишити тебе з пані Кордозою?
Кордоза. У цьому імені було щось знайоме. Вона подумки подякувала йому за те, що він нагадав їй ім’я.
– Так, зі мною все буде гаразд. Не хвилюйся.
– Я повернуся о сьомій… якщо ти дійсно впевнена, що все гаразд.
Йому явно кортіло піти. Він нахилився до неї, поцілував у щоку і, трохи постоявши, пішов геть.
Вона стояла в коридорі, слухаючи, як віддаляються його кроки, заводиться двигун і як велике авто виїжджає з двору будинку, який почав здаватися їй порожнім і величезним.
Вона торкнулася до шовкових на дотик шпалер, поглянула на відполірований паркет і запаморочливо високу стелю. А тоді точним рішучим рухом зняла свої рукавички, нахилилася над столиком, який стояв у коридорі, й почала роздивлятися світлини на ньому. Найбільшою була світлина з їхнього весілля, вставлена у розкішну натерту до блиску срібну рамку. На світлині Дженніфер була у білій весільній сукні, обличчя наполовину приховував білий мереживний серпанок, поряд стояв її чоловік і широко всміхався.
«Я дійсно вийшла за нього заміж, – подумала вона. – Я така тут щаслива».
Пані Кордоза підійшла з-за спини, тому Дженніфер підстрибнула від несподіванки.
– Я прийшла запитати, чи не бажаєте чашечку чаю? – поцікавилася покоївка, склавши руки на фартуху. – Не хочете присісти