Знову з’явилася блакитна фігура. Вона бачила, як та рухається і шарудить поряд. А тоді чиясь рука торкнулася її зап’ястка, і вона закричала від несподіваного спалаху болю.
– Прошу, обережніше з того боку, сестро, – докірливо сказав голос. – Вона все відчуває.
– Перепрошую, пане Гаргрівз.
– На руці потрібно буде робити ще одну операцію. Ми наклали шви у декількох місцях, але цього не досить.
Біля ліжка з’явилася темна фігура. Жінка намагалася зосередитися на її обрисах, але та ніяк не хотіла робитися чіткішою, як, власне, і блакитні фігури. Тож, знесилившись, вона заплющила очі знову.
– Можете посидіти тут, якщо хочете. Поговоріть з нею, вона вас почує.
– Як вона… загалом почувається?
– Боюся, залишиться кілька рубців. Особливо на руці. До того ж вона сильно вдарилася головою, тому, можливо, їй потрібно буде трохи часу, аби повністю відновитися. Однак, беручи до уваги серйозність аварії, можна вважати, що вона народилася в сорочці.
У палаті запала напружена тиша.
– Гаразд, – сказав у відповідь другий голос.
Хтось поставив на столик біля її ліжка миску з фруктами. Вона знову відкрила очі, спробувавши затримати погляд на фруктах, фокусуючись на їхній формі та кольорі, доки не зрозуміла – перед нею лежить виноград. «Виноград», – сказала вона подумки. Вона знову і знову повторювала у своїй голові це слово – «виноград». Воно здавалося їй важливим, воно ніби пов’язувало її з цією новою реальністю.
Проте миску прибрали так само швидко, як і принесли, її затулила темна синя маса, яка сіла поряд на ліжко. Фігура наблизилась, і дівчина відчула легкий запах тютюну. Голос обережно і навіть дещо збентежено запитав:
– Дженніфер? Дженніфер? Ти мене чуєш? – він був доволі гучним і нав’язливим. – Дженні, люба, це я.
«Цікаво, я зможу ще раз поглянути на виноград?» – подумала вона. Це здавалось їй вкрай важливим – ще бодай раз побачити стиглий, фіолетовий, пружний, такий знайомий виноград.
– Ви впевнені, що вона мене чує?
– Звісно, чує, однак, гадаю, що зараз спілкування занадто її виснажує.
Після цього голоси в палаті почали щось нерозбірливо бурмотіти. А може, вона просто втомилася зосереджувати на них свою увагу. Вона нічого не могла розібрати.
– Чи не могли б ви… – прошепотіла вона.
– Але ж її мозок не пошкоджено? Після аварії? Ви впевнені, що не буде жодних… ну… подальших наслідків?
– Як я вам уже казав, вона доволі сильно вдарилася головою, але з медичного погляду хвилюватися немає причин, – промовив голос, перебираючи якісь папери. – Кістки черепа цілі. Набряку немає. Хоча наслідки таких травм доволі непередбачувані, і пацієнти по-різному на них реагують. Тож вам варто бути трохи…
– Прошу… – ледь чутно прошепотіла вона.
– Пане Гаргрівз, мені здається, вона намагається нам щось сказати.
– …хочу бачити…
Перед