Наступним етапом створення єдиної націоналістичної організації мав стати Конгрес українських націоналістів, збір якого планувався на 1928 рік. Але тут виникли несподівані перешкоди. З’ясувалося, що керівництво не всіх організацій згодне безболісно попрощатися із самостійністю: на з’їзді Легії українських націоналістів його тодішнього голову, Миколу Сціборського, звинуватили у перевищенні повноважень, яке полягало у згоді об’єднати організації та стати членом Проводу. Сам Коновалець зіштовхнувся з опозицією в підлеглій йому УВО. Як наслідок – делегування представників від частини організацій – учасників Конгресу стало проблематичним. У цій ситуації компетенції Проводу звелися до суто формальної ієрархічної вищості та ролі координатора між тими структурами, які все ж скерували представників. Додатковим ускладненням став арешт редактора «Сурми» Володимира Мартинця, який у грудні 1927 року поїхав до Галичини, щоб промоніторити реальне ставлення до ідеї об’єднання в середовищі членів УВО.
Звільнили Мартинця – не без старань полковника Коновальця – наприкінці березня 1928 року. Тож він якраз устиг на Другу конференцію українських націоналістів у Празі 8–9 квітня.
Основною темою обговорень Конференції було ставлення майбутньої організації до легальних українських партій. У результаті обговорень вирішили повністю відмежовуватися від усіх інших легальних українських партій, але контактувати з ними, якщо це буде потрібно для справи. Як наслідок із націоналістичних організацій повиходили ті члени, які надавали перевагу легальній боротьбі або яких не влаштовувала безкомпромісна позиція щодо легального сектора. З іншого боку, рішення забезпечило майбутній організації самостійність в ідеології та політичній тактиці. Фінальною стадією процесу формування майбутньої організації став Конгрес українських націоналістів, який тривав з 28 січня до 3 лютого 1929 року у Відні. Підсумком п’ятиденних обговорень стало остаточне рішення про створення єдиної структури під назвою Організація українських націоналістів. Було обрано новий склад Проводу, тепер уже керівного органу нової організації: Микола Сціборський, Володимир Мартинець, Петро Кожевників, Дмитро Андрієвський, Юліян Вассиян, генерал Микола Капустянський, Дмитро Демчук та Леонід Костарів. Головою Проводу став Євген Коновалець. Постанови Конгресу являли собою розгорнуту партійну програму, де було детально обговорено ідейні підстави Організації та устрій майбутньої Української держави. Це була основна різниця між УВО та ОУН – якщо перша була підпільною організацією з основною метою опору окупаційним режимам без чіткої ідеології, то ОУН стала партією – хоч і підпільно – з розгалуженою структурою, детально розробленою ідеологією та чітко визначеними політичними цілями.
Українські