Роман Шухевич. Олеся Ісаюк

шанс на отримання свободи дає силовий тиск на окупанта. Тож головна задача ОУН – підготувати загал до повстання передусім шляхом поширення ідей революції та безкомпромісної боротьби. Поруч із тим слід було розхитувати окупаційний уряд через саботажі, замахи, напади. Це мало, з одного боку, не давати спокою владі, поширити постійну невпевненість серед функціонерів, з іншого – залучати широкі верстви населення до антиурядової діяльності, сприяти мілітаризації громади і психологічно привчати до воєнної ситуації. Відповідно, діяльність ОУН мала зводитися до політичної просвіти в дусі українського самостійництва; розгортання бойових дій проти польської влади на українській території, окупованій нею; систематичної розбудови підпільних мереж та виконання всього можливого, щоб довести загальні настрої до точки кипіння.

      Є думка, ґрунтована на вищевикладеній концепції, начебто ОУН цинічно провокувала окупаційну владу на розправи з українцями, щоб таким чином досягнути власних політичних цілей. Але насправді оунівцям не треба було надто старатися, щоб особливо спровокувати чи то українців на повстання, чи то поляків на репресії. На той час протистояння з політичної сфери вже перейшло в побутову – реальністю були села, де українське і польське населення не бажали знатися одне з одним, демонстративна зневага до української мови з боку дрібних польських урядовців, обмеження на вступ студентів-українців до університету, купівля товарів винятково у продавців своєї національності. Серед українців ширилася знущальна пародія на польський національний гімн: «Jeszcze Polska nie zginęła, ale zginąć musi. Jeszcze Polak Rusinowi buty czyścić musi».[2] На довершення всього – реальна влада на Західній Україні належала так званим «народним демократам», які зовсім не збиралися іти на поступки національним меншинам.

      Тож на практиці завдання оунівців полягало радше в посиленні тиску, що стримувало представників влади у проявах зверхності щодо українців. Відтак зменшувало причини для обурення на побутовому ґрунті та перетворення народного пориву в організований рух.

      Ці завдання лягли на плечі Романа Шухевича, коли він очолив бойову референтуру (відділ) Крайової екзекутиви ОУН. Тільки-но відбулася «саботажна акція» – за раніше підготовленим планом члени ОУН підпалювали майно, яке належало польським латифундистам, перерізали комунікації, пошкоджували нерухоме майно польських «осадників». Знервована влада ввела на Західну Україну війська, які проводили так звану «пацифікацію»: до сіл заходили військові підрозділи і вчиняли погром, що супроводжувався побоями селян і нищенням майна, домашніх запасів…

      Польський уряд дістав відповідь у зовсім іншій формі. У різних європейських містах місцеві осередки ОУН починають формувати протестні групи, які надсилали обурені звернення до урядів країн перебування та Ліги Націй – міжвоєнного аналога ООН. Вони ж щедро постачали сенсаційним матеріалом європейську пресу. Апогеєм акцій було звернення ОУН «До всього культурного світу». Естафету підхопили