Пілсудський запровадив у країні єдиновладдя. Хоча у Польщі надалі діяв сейм та інші інститути та органи влади, усі рішення приймав Пілсудський. Посада президента країни перетворилася на суто формальну. Ключові позиції в уряді отримали соратники Пілсудського ще з часів Легіонів. Основною партією країни став «Безпартійний блок співпраці з урядом», який був організаційним оформленням «пілсудчиків». Спроба зламати таку систему закінчилася для сейму плачевно – понад 30 депутатів було заарештовано і відправлено до Брестської фортеці. Щодо політичних противників Пілсудський посів жорстку позицію. «Маршалок» відзначався непростим характером, тож на посаді керівника цілої країни проявив себе повною мірою. УВО, а потім ОУН стали особливим об’єктом уваги поліції і жорсткого пресингу.
У цьому протистоянні перевага була на боці польської державної машини, потужність якої дозволяла полякам відчувати себе господарями ситуації. А її керівник Пілсудський став живою ілюстрацією рядків пізнішої повстанської пісні: «Тільки зброя дасть нам волю!» До яких – політичних чи збройних – методів здобуття державності мало схилятися молоде покоління у такій ситуації і такому оточенні – запитання риторичне.
Перш, ніж братися за виконання обов’язків військового референта, Роман Шухевич мусив визначити найефективнішу тактику. При цьому він виходив з досвіду 1917–1921 років. При попередній спробі здобути державність фатальною стала відсутність власної професійної боєздатної і оснащеної армії, а також психологічна неготовність значної частини українців до збройної боротьби. Було зрозуміло: наступний шанс теж міг з’явитися тільки у разі нової війни, підготовка до якої була на порядку денному. Ідеологічний та організаційний вишкіл, ознайомлення з військовою справою, привчання до користування зброєю – ці завдання стали першочерговими. Не був зайвим і пошук союзників.
На початку 1930-х років в середовищі Організації розгорнулася дискусія, як краще готуватися, щоб за наступної спроби не проґавити свого шансу. Досить швидко окреслилися два основні шляхи. Та частина Організації, яка переважно перебувала за кордоном, схилялася до так званої «легіонової» концепції. Її суть полягала ось у чому: за підтримки іноземної держави, яка погодиться підтримати ОУН, сформувати кілька фахових військових частин, які у майбутньому стали б каркасом української армії. Одночасно слід підготувати з членів ОУН якомога більше військових, які стали б офіцерами кадрової української армії. За аргумент у цьому випадку правило те, що Українська Галицька армія виросла зі сформованого на добровольчій основі Легіону Українських січових стрільців.
Натомість так звані «крайовики», тобто ті, хто перебував і діяв безпосередньо на окупованій Польщею Західній Україні, наполягали на іншому підході. З їхньої точки зору, належало