Білас та Данилишин – підсудні на суді про напад на пошту
Обвинувачення намагалося засудити Зенона Коссака щонайменше на довічне ув’язнення, а краще – на смерть, хоча для цього слід було отримати одностайну ухвалу суду присяжних. Роман Шухевич зумів знайти кошти для оплати фахового адвоката. Захисником обрали Маріана Глушкевича, не в останню чергу тому, що за переконаннями він був москвофілом. Представники цієї політичної течії, сформованої у середині ХІХ століття, вважали, що галицькі українці є тільки «карпаторуською» частиною «великоросійського» народу, який займав територію «від Карпат до Камчатки». Ця ідеологічна теза на практиці вилилася у категоричне несприйняття будь-яких самостійницьких політичних ініціатив, визнання російського царя як «свого» та захоплення абсолютно всім російським. Попри все це жоден з визначних москвофілів, навіть лідер цієї течії, Іван Наумович, не опанував російської мови бодай на розмовному рівні. Москвофіли утримували лідерство у політичному житті українства Галичини до початку 1880-х років, коли з’ясувалося, що серед них діяла ціла шпигунська мережа на користь Росії, якою керувала така собі Ольга Грабар. Станом на початок 30-х років ХХ століття представники цієї течії були вже абсолютними реліктами, чия звичка вставляти всюди, де можна, на письмі твердий знак, викликала хіба іронічну посмішку. Але їхнє несприйняття українських незалежницьких сил, до яких належала і ОУН, гарантувало, що жодних підозр у сприянні підсудному з ідеологічних причин не виникне. Розрахунок себе виправдав – у результаті зусиль адвоката Глушкевича справу Зенона Коссака передали у звичайний суд без особливих заперечень з боку обвинувачення.
Безпосередні ж учасники нальоту – Білас і Данилишин – отримали смертний вирок. Страта через повішання відбулася увечері 24 грудня 1932 року – на католицьке Різдво. У час, коли на подвір’ї тюрми «Бригідки» відбувалася екзекуція, у церквах Львова вдарили дзвони. Цей символічний жест було організовано Романом Шухевичем.
На початку 1930-х років, коли суддя Осип Шухевич вийшов на пенсію, вся родина – батьки Осип та Євгенія, а також решта дітей Юрій і Наталка – повертається до Львова. Оселилися вони у будинку по сучасній вул. Карпинця, під номером 16.
Особливо приятельськими були стосунки Романа з молодшою сестрою. Саме їй найчастіше траплялося ставати об’єктом його постійних жартів. Серед репертуару було і таке: «А Наталка в білій юпці замачала палець в дупці. Чого нам ся сподобала, бо той палець облизала!». Реакція самої Наталки була передбачувана – ображена і зла, дівчинка бігла скаржитися матері. Далі приходила мама, і відбувалася така розмова: «Що ви робите, навіщо її мучите?» – «Та ні, ми співаємо гарну пісню про Наталку!» І після цього вже виконувався «відцензурований» варіант: «А Наталка в білій юпці замачала палець в смалець. Того нам ся сподобала, що той палець облизала». Через роки, коли Наталка опиниться на засланні за те,