А стіни й башти фортеці? Місцями вже в провалах, вони ще викликали подив, як і висота й ширина рову перед ними.
– Це і є знаменитий Ескі-Кирим? – чи то запитав, чи то просто сказав сіляхдар Орхан.
– Це кістяк, що залишився від славетного міста, – відповів Евлія Челебі, усе ще не наважуючись тримати свого коня врівень із чорним аргамаком бахадира. Так само відстаючи на півкорпусу, з іншого боку сидів на білому жеребці слуга сіляхдара Абдул, з ніг до голови увішаний вогнепальною й холодною зброєю.
– Отже, надовго ми в ньому не затримаємося. Що цікавого й корисного в руїнах, у царстві щурів та кажанів? Хіба…
Орхан не закінчив і повернув голову спершу до свого слуги, а потім до вченого мандрівника.
– Хіба що? – м’яко перепитав Евлія Челебі.
– Хіба помолимося поряд із провидцем, – сухо розсміявся сіляхдар і додав: – Я готовий. Кажуть, провидець спілкується безпосередньо з Аллахом.
– Я можу повторити свою розповідь, – насупився вчений осман.
– Абдул усе докладно мені переказав. Сподіваюся, ти не ображаєшся на нього. Адже ти його не прогнав і дозволив слухати. Тому веди до свого зберігача таємниць. Може, він і мені повідає, що чекає попереду. А потім ми це перевіримо.
– Перевіримо, якщо ясновидець ще не в садах Аллаха.
Евлія Челебі пришпорив коня і опинився врівень із сіляхдаром.
Біля в’їзду в покинуте місто більша частина супровідників Орхана – татських татар – сповільнила крок своїх коней і зовсім припинила стрілянину з рушниць і пістолів, що так звеселяла душу. А коли незворушний сіляхдар проїхав кількома кварталами все ще придатних для житла будинків, горяни остаточно зупинилися, зберігаючи урочисте мовчання, як на кладовищі. На людей, що опинилися серед вузьких вулиць, байдуже поглядали зі стін і парканів ворони, а під копитами коней вітерець кружляв дрібний пил.
Орхан, що бачив сотні зруйнованих війною й часом міст, не піддавався тому забобонному страху, що вселявся в серця горян щоразу, коли їм доводилося проїжджати поруч з Ескі-Киримом або бувати серед його німих кварталів. Утім, можна було достеменно стверджувати, що в минулі сторіччя і навіть роки горяни вивезли з цього міста чимало добре отесаних каменів. Можна було навіть сказати, що вони розбирали будинки тут і знову збирали їх у своїх горах.
А десь на цих вулицях, площах, на подвір’ях будинків, у кімнатах караван-сараїв, по стінах і вежах блукали тіні тих, кого покарав Аллах. Вони все ще не бажали покинути свій колись квітучий світ щастя і задоволень.
Але, крім тіней, сов і ворон, у місті досі мешкали люди. Та хіба можна казати таке про дервішів – про тих, хто катує своє тіло, щоб душа могла спілкуватися безпосередньо з Аллахом шляхом не пізнаної іншими насолоди. Може, це і люди, але інші. Їм призначено в мовчазному спогляданні й самозаглибленні або в спільних молитвах уголос, під гучну музику, спів і ритуальні танці відокремлювати