Джейсон дивиться на мене з ненавистю.
– Второпав.
– Ми повелися з тобою дуже поблажливо. Якщо ти знову завдаси клопоту Клер, ти пошкодуєш.
– Добре.
– Добре. – Кладу пістолет назад до кишені. – Це було весело.
– Слухай, чмо…
Ну, і якого біса? Ступаю крок назад і з усієї сили вдаряю його в пах. Джейсон кричить. Повертаюсь і дивлюсь на Клер, вона аж побіліла. Сльози біжать обличчям Джейсона. Цікаво, чи він знепритомніє.
– Ходімо, – кажу. Клер киває. Принишклі, ми повертаємося до машини. Чую, що Джейсон щось кричить. Ми забираємось у машину, Клер її заводить і розвертає. Авто ракетою мчить униз до дороги і виїжджає на вулицю.
Дивлюся, як вона керує автівкою. Починає накрапати дощ. На її вустах грає усмішка.
– Цього ти хотіла? – питаю.
– Так, – відповідає Клер. – Це було чудово. Дякую.
– Будь ласка. – У мене паморочиться в голові. – Думаю, я вже йду.
Клер повертає авто на бічну вуличку. Дощ уже тарабанить по машині, ми наче їдемо через автомийку.
– Поцілуй мене, – вимагає вона.
Я цілую і зникаю.
Клер: В понеділок у школі на мене всі дивляться, але ніхто не говорить. Почуваюся, наче шпигунка Гаррієт, після того як однокласники знайшли її шпигунського записника. Пройтися коридором – це мовби перейти Червоне море. Коли йду на англійську, а це перший урок, усі замовкають. Сідаю поруч із Рут. Вона всміхається і, схоже, стурбована. Я також нічого не кажу, але потім під столом відчуваю її руку, гарячу і маленьку. Рут на мить бере мене за руку, а потім містер Партакі заходить у клас, і вона її забирає. Містер Партакі помічає, що в класі неприродна тиша. Він м’яко каже:
– Сподіваюсь, ви добре провели вихідні?
– О, так, – відповідає Сью Вонґ, і класом пробігає нервовий смішок.
Партакі спантеличений, зависає тривала пауза. Відтак він каже:
– Ну, добре, тоді берімося за «Біллі Бадда». У тисяча вісімсот п’ятдесят першому році Герман Мелвілл опублікував роман «Мобі Дік, або Білий Кит», який американська громадськість зустріла з величезною байдужістю…
Усе це пролітає повз мої вуха. Навіть незважаючи на бавовняну майку, мій светр торкається тіла, мов наждачним папером; до того ж болять ребра. Мої однокласники ледь добирають слова, обговорюючи «Біллі Бадда». Нарешті лунає дзвінок, і вони тікають. Я йду, не поспішаючи, Рут іде поруч зі мною.
– Усе гаразд? – запитує вона.
– Здебільшого.
– Я зробила, як ти сказала.
– О котрій годині?
– Десь о шостій. Я боялася, що його батьки прийдуть додому і знайдуть його. Вирізати його було важко. Скотч поздирав йому все волосся на грудях.
– Добре. Багато людей побачило його?
– Так, усі. Ну, всі дівчата. Наскільки мені відомо, хлопців не було.
Коридори