– Ой… вибач.
– Так… Гей, котра година?
– О Господи. – Клер вмикає світло. 00:12. – Я запізнилася. І як я можу зайти уся в крові? – Вона видається такою розгубленого, що мені хочеться сміятися.
– Ось. – Лівою долонею проводжу між її верхньою губою і носом. – У тебе кров з носа.
– Гаразд. – Вона заводить двигун, вмикає фари і повертає машину на дорогу. – Ета перелякається, коли побачить мене.
– Ета? А як же твої батьки?
– Мама, напевно, спить, а тато цієї ночі грає у покер.
Клер відчиняє ворота і заводить авто.
– Якби моя дитина поїхала машиною в той самий день, коли отримала права, я сидів би з секундоміром біля вхідних дверей. – Клер зупиняє машину так, щоби з будинку її не було видно.
– У нас є діти?
– Вибач, це секретна інформація.
– Я вимагатиму її рамках «Закону про свободу інформації».
– Будь ласка. – Обережно цілую її, щоб не витерти несправжню кров під носом. – Дай мені знати, коли з’ясуєш. – Відчиняю двері автівки. – Щасти тобі з Етою.
– На добраніч.
– Добраніч. – Виходжу і якомога тихіше зачиняю двері. Автомобіль заїжджає у двір, ховається за поворотом і зникає у темряві ночі. Йду вслід за ним до свого ліжка – на лузі під зірками.
Генрі: Матеріалізуюсь у лузі, приблизно за п’ятнадцять метрів на заході від галявини. Почуваю себе жахливо, паморочиться у голові й нудить; кілька хвилин просто сиджу і намагаюсь прийти до тями. Холодно й похмуро. Сиджу у високій коричневій траві, яка врізається в мою шкіру. Якийсь час по тому почуваю себе трохи краще; довкола тихо, я підводжусь і йду на галявину.
Клер сидить на землі, притулившись до каменя. Вона нічого не каже, просто дивиться на мене, і в її погляді помітна злість. «Ой, – думаю. – Що ж я накоїв?» У неї зараз період Ґрейс Келлі, на ній блакитне шерстяне пальто і червона спідниця. Тремчу й шукаю коробку з одягом. Знаходжу її, надягаю чорні джинси, чорний светр, чорні вовняні шкарпетки, чорне пальто, чорні чоботи і чорні шкіряні пальчатки. Схоже, я ладнаюсь зніматися у фільмі Віма Вендерса. Сідаю поруч Клер.
– Привіт, Клер. Усе добре?
– Привіт, Генрі. Ось. – Вона простягає мені термос і два бутерброди.
– Дякую. Не дуже добре почуваюсь, тому трохи зачекаю. – Ставлю їжу на камінь. У термосі кава, я глибоко вдихаю. Від самого лише запаху почуваюсь краще. – Усе добре?
Вона не дивиться на мене. Придивляюсь до Клер і розумію, що вона плаче.
– Генрі. Ти міг би побити когось для мене?
– Що?
– Я хочу зробити декому дуже боляче, але я не досить доросла, і не вмію битися. Ти зробиш це для мене?
– Гей. Про що ти говориш? Хто? Чому?
Клер дивиться на коліна.
– Я не хочу про це говорити. Ти можеш повірити мені на слово, що він цілком цього заслуговує?
Мені здається, я знаю, що відбувається, здається, чув цю історію раніше.
Зітхаю, наближаюсь до Клер і обіймаю її. Вона схиляє голову мені на плече.
– Це стосується хлопця, з яким ти ходила на