– Де ти хочеш це зробити?
– У лісі.
Джейсон важко дихає, ми ведемо його до лісу. Йдемо хвилин зо п’ять, невдовзі бачу маленьку галявинку із підхожим молодим в’язом на узліссі.
– Може, тут, Клер?
– Так.
Дивлюсь на неї. Вона абсолютно безпристрасна, холодна, як жінка-вбивця у Реймонда Чандлера.
– Ну, Клер, командуй.
– Прив’яжи його до дерева.
Вручаю їй пістолет, і скотчем зв’язую за деревом руки Джейсона. Там майже повний рулон скотчу, і я збираюся використати весь. Джейсон важко дихає, хрипить. Стаю поруч із ним і дивлюся на Клер. Вона дивиться на Джейсона, наче він поганий зразок концептуального мистецтва.
– Ти що, астматик?
Він киває. Його зіниці звузилися в крихітні чорні точки.
– Я принесу інгалятор, – каже Клер.
Вона віддає мені пістолет і йде геть крізь ліс стежкою, якою ми сюди прийшли. Джейсон намагається дихати обережно і повільно. Він намагається говорити.
– Хто… ти? – хрипко запитує.
– Я хлопець Клер. Я тут, щоб навчити тебе гарних манер, якщо ти їх не маєш. – Я облишив свій знущальний тон, підійшов до нього впритул і тихо спитав: – Як ти міг так з нею вчинити? Вона така юна. Вона ще нічого не знає, а тепер ти остаточно все зіпсував…
– Вона… вона… мене дражнила.
– Вона уявлення не має. Це так, як мучити кошеня, тому що воно тебе вкусило.
Джейсон не відповідає. Його дихання переходить у довге, тремтяче гоготіння. Я починаю хвилюватися, і тут приходить Клер. Вона тримає інгалятор, дивиться на мене.
– Люба, ти знаєш, як користуватися цією штукою?
– Думаю, її треба струсити, потім покласти йому до рота й натиснути на неї зверху.
Вона це робить і питає його, чи потрібно ще. Він киває. Після чотирьох інгаляцій ми бачимо, що поступово він починає дихати нормально.
– Готова? – запитую Клер.
Вона тримає ножиці, кілька разів клацає ними у повітрі. Джейсон здригається. Клер підходить до нього, опускається на коліна і починає різати його одяг.
– Гей! – кричить Джейсон.
– Тихіше, будь ласка, – промовляю. – Ніхто не заподіє тобі шкоди. Поки що.
Клер закінчує зрізати з нього джинси і береться за футболку. Я примотую його скотчем до дерева. Починаю зі щиколоток і дуже обережно обмотую йому литки і стегна.
– Зупинись тут, – каже Клер, вказуючи на місце трохи нижче від промежини Джейсона. Вона здирає з нього плавки. Клейкою стрічкою я обмотую його талію. Його шкіра вогка і холодна на дотик, дуже засмагла скрізь, окрім місць, які були під плавками «Спідо». Він дуже пітніє. Я обмотав його до плечей і зупинився, щоб він міг дихати. Ми робимо крок назад і милуємося нашою роботою. Тепер Джейсон, немов мумія у скотчі з добрячою ерекцією. Клер починає сміятися. Її сміх звучить зловісно і розходиться відлунням по лісі. Я пильно дивлюсь на неї. В її сміху є якесь знання і якась жорстокість, і мені здається, що цей момент