Високі підбори цокають тротуаром. Цього разу це Клер. Вона завмирає, коли бачить, що у мене є компанія.
Гелен вискакує з машини і каже:
– Клер! Цей нечемний чоловік каже, що він не твій хлопець.
Клер і я переглядаємося.
– Ну, він не мій хлопець, – коротко відказує Клер.
– Ой, – каже Гелен. – Ти йдеш?
– Уже майже північ. Я зараз перетворюся на гарбуз. – Клер обходить машину і відчиняє двері. – Давай, Генрі, поїхали. – Вона заводить машину і вмикає фари.
Гелен нерухомо стоїть у світлі фар. Відтак підходить до мого боку автомобіля.
– Не її хлопець, так, Генрі? На якусь хвилину ти мене майже обдурив. Бувай, Клер.
Вона сміється; Клер незграбно виводить автомобіль із парковки. Рут живе на Конґер. Коли авто повертає на Бродвей, бачу, що ліхтарі не працюють. Бродвей – це двосмугове шосе. Воно пряме, але без ліхтарів, і їхати туди – це як потрапити в чорнильницю.
– Клер, краще увімкни дальнє світло, – кажу.
Однак вона тягнеться вперед і повністю виключає фари.
– Клер!
– Не кажи мені, що я маю робити!
Я замовкаю. Усе, що бачу, – це як світяться цифри радіогодинника. Зараз 23:36. Чую рух повітря повз автомобіль, шум двигуна; відчуваю, як колеса проїжджають по асфальту, але чомусь здається, що ми завмерли, а світ рухається довкола нас зі швидкістю сорок п’ять миль на годину. Заплющую очі. Пусте. Розплющую їх. Моє серце шалено калатає.
Удалині з’являються фари. Клер вмикає світло і машина знову мчить, ідеально вирівнявшись поміж жовтими смугами посередині дороги і на узбіччі шосе. Зараз 23:38.
У світлі, що відбивається від освітленої панелі приладів, на обличчі Клер не помітно жодних емоцій.
– Навіщо ти це зробила? – тремким голосом запитую.
– А чому б і ні? – Голос Клер спокійний, як літній ставок.
– Може, тому, що ми обоє могли загинути в жахливій аварії?
Клер натискає на гальма, і авто повертає на шосе «Блу Стар»[27].
– Але ж цього не сталося, – відповідає вона. – Я виросту і зустріну тебе, ми одружимося, до того ж ти зараз тут.
– А звідки ти знаєш? Може, ти розбила машину і ми обоє провели рік у корсеті?
– Але тоді ти би мене попередив, щоб я цього не робила, – каже Клер.
– Я намагався, але ти накричала на мене!
– Маю на увазі, старший ти сказав би мені молодшій не розбити машину.
– Ну, тоді це би вже сталося.
Ми доїхали до провулку Міґрем, і Клер звернула авто туди. Це приватна дорога, яка веде до її будинку.
– Зупинися, Клер, добре? Будь ласка!
Клер скеровує автівку на траву, зупиняє, вимикає двигун і фари. Знову зовсім темно, чути спів мільйонів цикад. Пригортаю до себе Клер, обіймаю її. Вона напружена і скута.
– Пообіцяй мені.
– Що? – питає Клер.
– Пообіцяй мені більше не робити нічого подібного. Маю на увазі не лише машину, а взагалі – не робити нічого небезпечного. Тому що ти нічого не знаєш. Майбутнє дивне,