– Але я не хочу залишати тебе.
Клер показує мені малюнок. Я бачив його раніше, він висить поруч із креслярським столом Клер у її домашній студії. На малюнку я спокійний. Клер підписує його і починає писати дату.
– Не треба, – кажу. – Там нема дати.
– Нема?
– Я бачив його раніше. Там нема дати.
– Гаразд. – Клер витирає дату, натомість пише на ньому Медовларк.
– Готово. – Вона з подивом дивиться на мене. – А ти колись помічав, що після твого повернення в майбутнє щось змінилося? Маю на увазі, якщо я зараз напишу дату на цьому малюнку? Що станеться?
– Я не знаю. Спробуй, – зацікавлено кажу.
Клер витирає слово Медовларк і пише дату: одинадцяте вересня 1988 року.
– Ось, – каже вона, – це було легко. – Ми дивимося одне на одного і всміхаємося. Клер сміється. – Якщо я й порушила просторово-часовий континуум, це не дуже кидається у вічі.
– Я повідомлю тебе, якщо ти щойно розпочала третю світову війну. – Починаю відчувати себе невпевнено. – Клер, думаю, мені час.
Вона цілує мене. Я зникаю.
Генрі: Після вечері все ще думаю про малюнок Клер, тому йду до неї в студію, щоб подивитись на нього. Клер створює величезну скульптуру з дрібнесеньких клаптиків фіолетового паперу, щось середнє між лялькою і пташиним гніздом. Оминаю її й зупиняюсь перед столом. Малюнка немає.
Клер приходить, несучи оберемок манільського прядива.
– Привіт. – Вона кидає його на підлогу й підходить до мене. – Що сталося?
– Де той малюнок, який висів он там? Той, зі мною?
– Га? Ой, я не знаю. Може, впав. – Клер пірнає під стіл і каже: – Я не бачу. Ой, стривай, ось він. Вона вилазить, тримаючи малюнок двома пальцями. – Фу, він весь у павутинні.
Вона чистить його і дає мені. Розглядаю його. Дати там немає.
– Що сталося з датою?
– Якою датою?
– Тут внизу ти написала дату. Під своїм ім’ям. Схоже, її відрізали.
Клер сміється.
– Гаразд. Каюсь. Я її відрізала.
– Чому?
– Мене налякав твій коментар про Третю світову війну. Я почала думати: а що, коли ми ніколи не зустрінемося в майбутньому, тому що я наполягла на цьому експерименті?
– Я радий, що ти це зробила.
– Чому?
– Не знаю. Просто радий. – Ми дивимося одне на одного, відтак Клер усміхається, а я знизую плечима. От і все. Але чому здається, ніби майже сталося щось неможливе? Чому я відчуваю таке полегшення?
Святвечір, 1
(Завжди розбиватися у тому самому автомобілі)
Генрі: Похмурий зимовий полудень. Я у підвалі будинку в Медовларку, в читальні. Клер залишила мені трохи їжі: ростбіф і сир на цільнозерновому хлібі з гірчицею, яблуко, літр молока, цілу пластикову торбу різдвяного печива, сніжинки, корицево-горіхові ромбики й арахісове печиво з шоколадними поцілуночками «Герші». На мені улюблені джинси й футболка з «Sex Pistols».