Дружина мандрівника в часі. Одрі Ніффенеґґер

що так жахливо обмовився. Пещу волосся Клер, прагну хоча би на хвильку повернутися у свій час, рівно настільки, щоби проконсультуватися з дорослою Клер і з’ясувати, як я повинен сказати їй п’ятнадцятирічній про смерть матері. Усе це тому, що майже не сплю. Якби хоч трохи поспав, то метикував би швидше, або хоча би краще виправляв свої помилки. Але Клер, яка є найчеснішою людиною, яку я знаю, вкрай чутлива до навіть маленької брехні, і тепер єдина альтернатива – або не казати нічого такого, від чого вона ошаліє, і не брехати, оскільки брехні вона не прийме, або сказати правду, яка однозначно засмутить її, проте дивним чином змінить стосунки з матір’ю.

      Клер дивиться на мене:

      – Скажи мені, – просить.

      Клер: Генрі здається пригніченим.

      – Я не можу, Клер.

      – Чому ні?

      – Знати наперед – недобре. Це впливає на твоє життя.

      – Так. Але ти не можеш сказати мені лише половину.

      – Нема чого казати.

      Я справді панікую.

      – Вона вбила себе. – Мене переповнює впевненість у цьому. Я завжди боялася цього найбільше.

      – Ні. Ні. Точно ні.

      Спантеличено дивлюсь на нього. Генрі здається дуже нещасним. Не знаю, чи він каже правду. Наскільки простішим було б життя, якби я могла читати його думки. Мамо. Ой, мамо.

      Генрі: Це жахливо. Я не можу лишити Клер без відповіді.

      – Рак яєчників, – кажу стиха.

      – Слава Богу, – відказує вона й плаче.

П’ятниця, 5 червня 1987 року (Клер шістнадцять, Генрі тридцять два)

      Клер: Весь день чекала Генрі. Я така схвильована! Вчора отримала права, і тато сказав, що ввечері я можу взяти «Фіат» на вечірку до Рут. Мамі все це не подобається, але оскільки тато вже погодився, тож вона нічого не може вдіяти. Я чула, як після вечері вони сперечалися в бібліотеці.

      – Ти міг би спитати мене.

      – Люсі, тут нема нічого такого…

      Беру книжку і йду в долину. Лежу в траві. Сонце починає сідати. Тут прохолодно, і в траві повно маленьких білих метеликів. На заході, над деревами, небо рожеве і помаранчеве, а наді мною – наче глибокий блакитний купол. Уже думаю повернутися в будинок і взяти светр, коли раптом чую, як хтось іде по траві. Звісно ж, це Генрі. Він виходить на галявину і сідає на камінь. Я шпигую за ним з трави. На вигляд він досить молодий, десь трохи за тридцять. Одягнений у просту чорну футболку, джинси й високі кросівки. Він просто тихо сидить і жде. Я ж не можу більше чекати ані хвилини, зриваюся на ноги й лякаю його.

      – Господи, Клер, не доведи дідугана до інфаркту.

      – Ти не дідуган.

      Генрі усміхається. Він кумедний, коли говорить про старість.

      – Поцілунок, – вимагаю, і він цілує мене.

      – За що? – питає.

      – Я отримала права!

      Генрі ошелешений.

      – О, ні. Тобто вітаю.

      Усміхаюся йому; що би він не сказав, це не зіпсує мені настрій.

      – Ти просто заздриш.

      – Насправді, так. Я люблю їздити, проте ніколи цього не роблю.

      – Чому?

      – Дуже небезпечно.

      – Боягуз.

      – Маю на увазі, для інших людей. Уяви, що би сталося, якби я був за кермом і раптом