Відкушую великий шматок «Бісмарка» і роздумую про хаос.
– Ну, навіть не знаю. У хаосі більше свободи; по суті повна свобода. Але немає сенсу. Я хочу мати свободу дій, але я також хочу, щоб мої дії щось значили.
– Але, Генрі, ти забуваєш про Бога. Чому не може бути Бог, який усьому надає сенс? – говорячи, Клер переконливо хмуриться і дивиться вдалечінь.
Закидаю останній шматок «Бісмарка» до рота й повільно жую, щоб виграти час. Щоразу, як Клер згадує про Бога, мої долоні починають пітніти й у мене з’являється нестерпне бажання заховатися, втекти чи зникнути.
– Не знаю, Клер. Мені усе здається хаотичним і беззмістовним, щоб тут існував Бог.
Клер обхоплює коліна руками.
– Але ж ти перед цим казав, що здається, усе сплановано раніше.
– Угу, – відповідаю.
Хапаю Клер за кісточки, тягну її ноги собі на коліна і тримаю. Клер сміється і відкидається на лікті. Тримаю в руках холодні стопи Клер; вони рожеві й чисті.
– Добре, – кажу. – Погляньмо. Ми обираємо між об’єднаним Всесвітом, де минуле, сьогодення і майбутнє співіснують одночасно і все вже відбулося; хаосом, де може трапитися будь-що і ніщо не можна передбачити, тому що ми не в змозі знати всі змінні; і християнським світом, у якому Бог усе створив, і все має певну мету, але свобода волі у нас є в будь-якому разі. Так?
Клер ворушить пальцями ніг.
– Гадаю, так.
– А що вибереш ти?
Клер мовчить. Її прагматизм і романтичні почуття щодо Ісуса та Марії, у тринадцять, майже рівноцінно збалансовані. Рік тому вона без вагань сказала би: «Бог». Через десять років вона підтримуватиме детермінізм, а ще через десять Клер повірить, що Всесвіт – випадковість і якщо Бог існує, то він не чує наші молитви, що причини і наслідки неминучі й жорстокі, але безглузді. А що потім? Не знаю. Але нині Клер на порозі юності з вірою в одній руці та зростаючим скептицизмом у іншій; і вона може лише жонглювати ними, або стискати їх докупи, доки вони не зіллються в єдине ціле.
Вона хитає головою.
– Не знаю. Я за Бога. Це нормально?
Почуваюся сволотою.
– Звичайно, це нормально. Це те, у що ти віриш.
– Але я не хочу просто в це вірити, я хочу, щоб так і було.
Пробігаю пальцями по склепіннях стоп Клер, і вона заплющує очі.
– Ти – як і Фома Аквінський, – кажу.
– Я чула про нього, – відказує Клер, наче говорить про давно втраченого улюбленого дядька або ведучого телешоу, яке вона дивилася маленькою.
– Він хотів порядку, здорового глузду і Бога також. Він жив у тринадцятому столітті і викладав у Паризькому університеті. Аквінський вірив і в Аристотеля, і в ангелів.
– Я люблю ангелів, – говорить Клер. – Вони такі красиві. Я хотіла би мати крила, літати скрізь і сидіти на хмарах.
– Ein jeder Engel ist schrecklich.
Клер зітхає, це тихе зітхання означає: «Я не розмовляю німецькою, пам’ятаєш?»
– Що?
– «Кожен ангел жахливий». Це уривок із серії віршів «Дунайські елегії» Рільке. Він один з наших