Раптом до мене прийшло натхнення. Я казав, як боліло моє тіло. Хоча це й був сон, я все одно відчував біль. Отже, сказав я собі, оскільки цей біль породжений сно-ви-дін-ням, зовсім не є необхідним його відчувати. І з цією думкою, Роберте, я відчув: біль зник. Що принесло додаткову порцію задоволення й полегшення. Якого більш виразного підтвердження, що це сон, а не реальність, можна було вимагати?
Я згадав, як підвівся у лікарняному ліжку, сміючись, бо це все був сон. І це справді він. Крапка.
Без жодного переміщення я опинився у передпокої будинку. Сон, подумав я і задоволено кивнув. Тоді озирнувся. Мій зір досі був нечітким. Стривай-но, подумав я. Мені вдалося розвіяти біль, чого б не розвіяти пелену перед очима?
Нічого не сталося. Все, що було далі, ніж за три метри, лишалося вкритим завісою диму.
Я крутнувся на місці, почувши стукіт кігтів по підлозі в кухні. До передпокою влетіла Джинджер – пам’ятаєш, наша німецька вівчарка. Побачивши мене, вона застрибала, затанцювала від радощів. Я гукнув її на ім’я, теж радий її бачити. Нахилився, аби погладити її по голові. І побачив, як моя рука занурилась у її череп. Вона відскочила від мене з коротким виском і кинулася з переляку тікати, налетівши на дверний відкіс. Її вуха були міцно притиснуті до голови, шерсть на спині встала дибки.
– Джинджер! – покликав я, відігнавши острах. – Йди до мене!
Вона поводиться безглуздо, подумав я і рушив слідом. Я побачив, як вона несамовито борсається на слизькій підлозі в кухні, намагаючись втекти.
– Джинджер! – крикнув я.
Я хотів розсердитись на неї, але не зміг – настільки наляканий вигляд вона мала. Вибравшись із кухні, вона прожогом кинулася крізь зал і вистрибнула у хвіртку в дверях.
Я збирався піти за нею, але передумав. Хоч би яким божевільним був цей сон, я йому не піддаватимусь. Я розвернувся і став кликати Енн.
Жодної відповіді. Я озирнувся в кухні й побачив, що кавоварка працює – обидві червоні лампочки горіли. Скляний кухоль на пластині нагрівача був майже порожнім. Я посміхнувся. Вона знову це зробила, подумав я. За лічені хвилини по всьому будинку нестер… не-стер-п-но смердітиме горілою кавою. Забувшись, я простягнув руку, аби вимкнути пристрій з розетки. Моя рука ковзнула крізь провід, і я завмер. Тоді вирішив притримати веселий настрій.
«Неможливо робити правильні речі уві сні», – нагадав я собі.
Я став оглядати будинок. Нашу спальню і ванну кімнату. Кімнати Йєна й Марі, їхню спільну ванну кімнату. Кімнату Ричарда. Я не звертав уваги на вади свого зору. Це не важливо, вирішив я.
Але я не міг не звертати уваги на власну млявість, що, зростаючи, все більше охоплювала мене. Сон це чи ні, але моє тіло ставало важким мов камінь. Я повернувся до нашої спальні й присів на свою половину ліжка. І відчув наплив тривоги, адже воно не прогнулося піді мною (це було водяне ліжко). Забудь, знову сказав я собі, сон є сон. Сни божевільні, от і все.
Я глянув на свій годинник-радіо, нахилившись ближче, аби розгледіти стрілки й цифри. Було шоста тридцять п’ять. Я визирнув на