***
– Здарова! – підкотив до мене Вєтал. Він сидів верхи на своєму «Восході» і той, на диво, ще не просто сопів, але навіть їздив.
– Здавова! – підскочив я від несподіванки. Він підкотив зі спини і попередньо надсадно просигналив мені в спину.
– Заскочуй! – він поплескав по сидінню у себе за спиною. Я трохи подумав секунду, не більше – і акуратно забрався на його залізного коня. Не встиг я ще толком влаштуватися, як Вэтал рвонув з місця, здіймаючи пил і гравій у стратосферу.
– Навіщо ти так сідушку задер? – прокричав я йому у вухо. Сидіти було не те щоб незручно, але якось незвично. Сидіння одразу за спиною Віталіка набирало висоту і я мало не падав йому на спину.
– Щоб тьолок катати! – пояснив він, крикнувши мені через плече не особливо поглядаючи на дорогу.
– Навіщо? – не зрозумів я. Навіщо піднімати сидіння, створювати незручності, щоб потім катати?! І тут зрозумів. Просто уявив, як чергова лопоуха малолітка, запав на метушливий і гомінкий характер Віталіка, сідає на його мотоцикл і тут же сповзає усіма своїми принадами прямо йому на спину. Ноги нарізно, груди на спині, рукам робити нічого і вони обвивають Вэтала в два обхвати..
«Авжеж! В практичності йому не відмовиш!» – посміхнувся я своїй здогадці спостерігаючи за тим, як Вєтал набирає швидкість, стрибаючи з купини на купину по розбитій дорозі між будинків, комусь салютує, махає Наташці, потім мчить поперек дитячого майданчика, вилітає на спуск біля мого будинку і далі, в сторону траси, що пролягає через наше містечко і забирає потік машин далі, на схід, у бік Луганщини.
– Ну як? – кричить він, і я ледве чую з-за потоку повітря, що нас починає роздирати на частини. А вже Вєтал в ражі. Його хисткий і деренчливий «Восход», на заправку якого невідомо де він роздобув ці кілька літрів бензину (заправок ще немає – в нашому розумінні немає, а на існуючих заправках – бензину немає (для простих смертних, природно), як не крути, а бензин взяти ніде).
І ось ми, вискочивши на Харківську, заклавши крутий віраж і ледь не пішовши в бетонний каркас зупинки, вискакуємо не те щоб на пряму. Швидше ні, на довгу і небезпечну дугу довжиною в кілометр, що спускається на кілька сотень метрів вниз, до центру міста. І це та сама дуга, за якою неспішно повзуть вгору фури і рейсові автобуси, а вниз, намагаючись не роструситися і не перекинутися під силами інерції, рухаються ті ж фури і авто, але вже в зворотному напрямку. Але нам щастить. На дорозі зустрічаються лише окремі легковика. Не більше. А більше ми бачити не можемо – дуга довга і досить крута, щоб більше сотні метрів не дозволити бачить наперед те, що відбувається далі, за поворотом.
«Та про що я думав, коли