Я жартувала, та раптом усвідомила, що його шкіра під футболкою занадто тепла, сильний жар, здавалося, йшов глибоко зсередини. Він злегка застогнав, поки я поправляла його подушку, і я спробувала рухатися якомога повільніше та ніжніше. Він показав на пристрій дистанційного управління, що піднімав угору його голову та плечі.
– Тільки не занадто, – пробурмотів він. – Трохи паморочиться в голові.
Я ввімкнула світло біля ліжка, щоб глянути на нього, ігноруючи його слабкий протест.
– Вілле, з вами все гаразд? – я двічі повторила, перш ніж він відповів мені:
– Не найкращий мій день.
– Вам потрібні знеболювальні?
– Так… найсильніші.
– Може, дати парацетамол?
Зітхнувши, він одкинувся на прохолодну подушку.
Я дала йому склянку й прослідкувала, щоб він проковтнув ліки.
– Спасибі, – сказав він потому, і я занепокоїлась: Вілл ніколи не дякував мені.
Він заплющив очі, і якийсь час я просто стояла в дверях і дивилась на нього: його груди здіймалися й опускалися під футболкою, рот був злегка розтулений. Його дихання було неглибоке й, можливо, трохи важче, ніж іншими днями. Однак я ніколи не бачила його без візка, тож припускала, що це пов’язано з тиском у лежачому положенні.
– Ідіть, – пробурмотів він.
Я пішла.
Я читала журнал, відриваючись од нього, тільки щоб дивитися, як сніг товстим шаром огортає будинок, лізучи на підвіконня пухнатими пейзажами. О пів на першу мама прислала мені текстове повідомлення про те, що мій батько не зміг виїхати на дорогу. «Перш ніж підеш з роботи, зателефонуй», – наказувала вона. І що це мама надумала робити: відрядить тата із санчатами та сенбернаром?
Я слухала місцеві новини по радіо: затори на автомагістралях, зупинки поїздів і тимчасове зачинення шкіл – усе це принесла із собою несподівана заметіль. Я повернулася в Віллову кімнату й знову глянула на нього. Мені не подобався колір його обличчя. Він був блідий, а на обох щоках горіли яскраві плями.
– Вілле, – тихо покликала я.
Він не ворушився.
– Вілле.
У мені почали кільчитися слабкі паростки паніки. Я покликала його ще двічі, щораз голосніше. Відповіді не було. Нарешті схилилася над ним. Я не бачила й найменшого руху ані на його обличчі, ані на грудях. Його дихання. Я мала б відчути його подих. Я нагнулася ще ближче, намагаючись помітити його дихання. Нічого не завваживши, лагідно торкнулася його обличчя.
Він здригнувся, його очі розплющилися за якихось кілька дюймів від моїх.
– Пробачте, – сказала я, відсахнувшись.
Він закліпав, оглядаючи кімнату, наче був десь далеко від дому.
– Я Лу, – мені здалося, що він мене не впізнав.
На його обличчі виступило легке роздратування.
– Я знаю.
– Хочете супу?
– Ні, дякую. – Він стулив повіки.
– Ще знеболювального?
На вилиці ледь виблискував піт. Я простягнула руку, його ковдра