– У такому стані – ні.
– Але вам може покращати. Натан сказав, що в лікуванні цього виду травм наявний значний прогрес.
Вілл знов заплющив очі.
Я почекала, поправила його подушку й ковдру на грудях.
– Пробачте, – сказала я, сівши рівно, – якщо я ставлю забагато запитань. Хочете, щоб я пішла?
– Ні. Побудьте ще трошки. Побалакайте зі мною. – Він ковтнув. Його очі розплющилися знову й погляд зустрівся з моїм. Здавалося, він нестерпно втомився. – Скажіть мені щось хороше.
Якусь хвилю я вагалась, а потім відкинулася на подушки поруч із ним. Ми сиділи майже в темряві, спостерігаючи за сніжинками, що, на мить блимнувши, зникали в чорній ночі.
– Знаєте… Я колись про те саме прохала свого тата, – нарешті сказала я. – Та якщо я розповім вам, що він відказував, ви матимете мене за божевільну.
– Божевільнішу, ніж зараз?
– Коли мені снились страховиддя або було сумно чи страшно, він співав мені… – Я почала сміятися. – Ой… Я не можу…
– Кажіть далі.
– Він співав мені пісню про Мавпокрай.
– Що?
– Пісню про Мавпокрай. Раніше я думала, що всі її знають.
– Повірте мені, Кларк, – пробурмотів він, – я аніже́ не знаю про Мавпокрай.
Я глибоко вдихнула, заплющила очі й почала співати:
Народивсь я колись в Мавпокраї
І так сильно я прагну там жить, – ить, – ить, – ить.
Як на банджо старому заграю,
То ніхто на ногах не встоїть, – іть, – іть, – іть.
– Господи Ісусе!
Я ще раз вдихнула.
Але банджо моє поламалось.
Я його у майстерню носив, – ив, -ив, – ив.
Там сказали, що струни порвались.
Краще б я нове банджо купив, – ив, -ив, – ив.
Настала нетривала тиша.
– Ви божевільна. Уся ваша родина божевільна.
– Але це спрацювало.
– На Бога, ви жахливо співаєте. Сподіваюся, ваш тато робив це краще.
– Думаю, ви хотіли сказати: «Спасибі, міс Кларк, за спробу розважити мене».
– Припускаю, що з неї стільки ж пожитку, скільки й з психотерапевтичної допомоги, яку я дістав. Добре, Кларк, – промовив він, – розкажіть мені ще щось. Щось, де не потрібно співати.
Я трохи подумала.
– Гм… гаразд, добре… Ви помітили моє взуття цими днями?
– Важко не помітити.
– Ну от, моя мама каже, що мій нахил до незвичайного взуття виявився, ще коли мені було три роки. Вона купила мені пару блискучих яскраво-бірюзових гумових чобіт. На той час вони були досить незвичні. Діти тоді носили або зелені, або, можливо, червоні, якщо пощастило. І, як вона каже, з того дня, коли вона принесла чобітки додому, я відмовлялася знімати їх. Я спала в них, купалася, ходила все літо в садочок. Ті блискучі чобітки та джмелині колготки були моїм улюбленим вбранням.
– Джмелині колготки?
– У чорно-жовту смужку.
– Пречудово.
– Звучить трохи грубо.
– Але