В устах Вілла Трейнора це звучало досить нерозумно. Проте я навчилась не здаватися оторопілою, хоч би що Вілл сказав чи зробив.
– Я вас зрозуміла, – спокійно відповіла я. – Більше цього не робитиму.
Коли ж разом, ні з цього ні з того, Вілл Трейнор розсміявся. Зайшовся сміхом, неначе й сам цього не сподівався.
– На Бога! – Він похитав головою.
Я витріщилась на нього.
– Що, чорт його бери, ви ще понапихували в мої страви? А далі ви проситимете мене відкрити тунель, щоб містер Поїзд доставив трохи перетертої брюссельської капусти на чортову станцію під назвищем Шлунок?
Я обдумувала це десь із хвилину.
– Ні, – сказала я з байдужістю на обличчі. – Я маю справу лише з містером Виделкою. Містер Виделка на поїзд не схожий.
Це кілька місяців до того дуже переконливо довів мені Томас.
– Вас до цього підштовхнула моя мати?
– Ні. Послухайте, Вілле, мені шкода. Я просто… не подумала.
– Неначе це вперше.
– Гаразд, гаразд. Я заберу кляту моркву, якщо вона справді вас так засмучує.
– Мене засмутила не чортова морква, а те, що її підмішує в мою їжу божевільна, яка звертається до столових приборів словами «містер і місіс Виделки».
– Це був жарт. Слухайте, давайте я заберу моркву, і…
Він одвернувся від мене.
– Я більше нічого не хочу. Просто зробіть мені чашку чаю. – І коли я вже вийшла з кімнати, він крикнув навздогінці: – І не намагайтесь підмішати туди чортів кабачок.
Натан увійшов, коли я закінчувала мити посуд.
– Вілл у доброму гуморі, – мовив він, коли я передала йому чашку.
– Справді? – Я їла бутерброди на кухні. Надворі було дуже холодно, і останнім часом будинок не здавався мені таким недружнім, як колись.
– Він сказав, що ти намагаєшся отруїти його. Але говорив це… знаєш… у хорошому сенсі.
Я відчула незвичну радість від цих слів.
– Так… добре… – промовила я, намагаючись приховати свої емоції. – Дай мені час.
– Він навіть трохи розговорився. Бувало, тижнями нічого майже не говорить, а тут протягом останніх кількох днів він, на диво, в настрої перекинутися кількома словами.
Я згадала, як Вілл сказав мені, якщо я не перестану свистіти, він буде змушений переїхати мене візком.
– Думаю, його уявлення про балакучість трохи відрізняється від мого.
– Ну, ми трохи поговорили про крикет. І, маю тобі сказати, – Натан знизив голос, – близько тижня тому Місіс Ті розпитувала мене, чи ти справляєшся. Я сказав, що ти працюєш дуже професійно, хоча знав, вона питала не про те. А вчора вона прийшла й сказала, що чула, як ви сміялися.
Я пригадала вчорашній вечір.
– То він з мене сміявся, – сказала я.
Віллові стало смішно, тому що я не знала, що таке песто. Я сказала йому, що на вечерю – макарони, присмачені зеленим соусом.
– Ой, та їй про це байдуже. Просто він давно вже ні з чого не сміявся.
Це була правда. Вілл і я, здавалося, знайшли легший