Декілька тижнів я прагнула вирватися з цього будинку під час робочого дня. А теперечки я зробила б усе, аби не виходити надвір. Його лікарняну картку я знайшла серед тек з матеріалами про його здоров’я: великих товстих швидкозшивачів із назвиськами «Транспорт», «Страхування», «Життя з інвалідністю» та «Візити до лікарів». Я схопила картку й перевірила, чи справді там сьогоднішня дата. Я досі сподівалася, що Вілл помилився.
– Ваша мама також поїде?
– Ні. Вона не їздить зі мною в лікарню.
Я не могла приховати своє здивовання. Гадала, вона контролює всі аспекти синового лікування.
– Колись їздила, – додав Вілл. – Та ми домовились.
– А Натан їде?
Я стояла перед ним навколішки. Я так нервувалася, що впустила частину обіду йому на коліна й тепер марно намагалася витерти це. Добра частина його штанів промокла наскрізь. Вілл нічого не сказав, лише попрохав, щоб я перестала вибачатись, але це не допомогло, я й далі дуже нервувалася.
– Чому питаєте?
– Так, просто. – Я не хотіла, щоб він знав, як мені було боязко. Майже весь ранок – звичайно о цій порі я прибираю – я провела, читаючи та перечитуючи інструкцію з експлуатації підйомника, але досі боялась тієї миті, коли візьму на себе відповідальність підняти Вілла на два фути в повітря.
– Годі, Кларк. У чому клопіт?
– Гаразд. Я просто… просто подумала, що було б легше, якби першого разу тут був хтось, хто в цьому добре тямить.
– На відміну від мене, – сказав він.
– Я не це мала на увазі.
– Бо навряд чи я щось знаю про власне здоров’я?
– Ви вмієте керувати підйомником? – відкрито запитала я. – Ви зможете сказати мені, що саме я маю робити?
Вілл не зводив з мене очей. Якщо він і хотів дошкулити мені, то, здавалося, передумав.
– Слушна заувага. Так, він їде. Зайва пара рук не завадить. Та й до всього, як він буде поруч, ви так не нервуватиметеся.
– А я й не нервуюсь.
– Я бачу. – Він глянув на свої коліна, які я й досі терла шматком тканини. Соусу до макаронів я позбулася, але штани промокли. – Тепер скажуть, що в мене немає держави.
– Я не закінчила. – Я вмикнула фен і напрямила насадку йому нижче від живота.
Коли гаряче повітря вдарило його брюки, від здивування він звів брови.
– Гаразд, – сказала я. – Я теж не планувала так проводити полудень п’ятниці.
– Ви напружені?
Я відчувала, як він вивчає мене.
– О, розслабтеся, Кларк. Це ж на моє природження спрямовано струмінь гарячого повітря.
Я не відповіла. Його голос перекривав гудіння фена.
– Та облиште ви, що гірше може статися, хіба опинюся в інвалідному візку?
Можливо, це звучить нерозумно, але я не могла не розсміятися. «Невже насправді Вілл намагається мене трохи підбадьорити?»
Зовні автомобіль здавався звичайним, але коли задні пасажирські дверцята відчинялися, долі опускався